Яблуниця

Яблуниця - карпатське селище в Івано-Франківській області. Розташоване село на висоті 960 м над рівнем моря під Яблунецьким перевалом, де проходить автотраса Р-03 (Львів — Івано-Франківськ — Мукачево). Село знаходиться серед Чорногірського хребта ( Говерла (2061 м), Петрос (2020 м)), Горган ( Синяк, Хом'як, Довбушанка (1754 м) і Свидовецького хребта: (Стіг (1703 м), Близниці (1883 м)).



Назва села Яблуниця походить від назви річки, на що вказує суфікс "-иця". Походить ця назва від тотему дерева яблуні, який є досить поширеного серед високогірних сіл, що означає достаток, врожай.

В архівах село згадується після 1700 року, яке за своїми розмірами перевищує навіть площу обласного центру.


Яблуниця здобуло собі популярність серед прихильників зимового туризму багатьма придатними для катання схилами.
У Яблуниці знаходяться 10 бугельних підйомників завдовжки від 100 до 1000 м з трасами різного рівня складності. Багато з них знаходяться в самому селі і два - на Яблунецькому перевалі, біля ресторану "Беркут".



Біля підйомників є місця, де можна поїсти, пункти прокату спорядження. Також тут легко можна знайти досвідчених інструкторів.

Зима в Яблуниці помірно холодна, з морозами до -15С. Сніг можна побачити протягом усієї зими, а в улоговинах і затінених місцинах аж до травня. Літо тут тепле, переважає ясна погода. Середня температура повітря вдень — 20..23ºС, ночі прохолодні. В краю підвищена іонізація повітря, що сприяє зміцненню організму.

Ця місцевість славиться своїми найкращими в Карпатах грибними місцями та різноманітними лісовими плодами та ягодами. Також є відома мінеральна вода (у тому числі й “Поляна квасова”).

Тухля

Тухля — карпатське село в Сколівському районі Львівської області. Населення села становить 2826 осіб. Село належить до Тухлянської сільської ради.

Тухля відома криницею Івана Франка, пам’ятником письменнику і церквою, розписану Корнилом Устияновичем. Гірська місцевість навколо села є місцем історичних подій, які описані у творі Івана Франка „Захар Беркут”. Дерев’яний пам’ятник головному героєві твору можна побачити на горі Либохор справа. Село тісно пов`язане із життям та творчістю І. Франка. Варто відвідати ущелину, про яку писав Франко - "місце було надзвичайне, дике", а потім підійти до пам`ятника І. Франка.




Літом в Тухлі можна поживитись чоницями, якими вкрита гора Кіндрата (1156 м).
Сама вершина заліснена (на ній – невідома могила), проте з галявин гори можна побачити села Гребенів, Коростів, Славське, Тухлю, і хребти Бескидів – Магуру, Татарівку, Парашку, Зелем’янку, Тростян, Високий Верх, Пікуй і Боржаву.

Для більш фізично підготовлених туристів можна порадити такий маршрут: від церкви в Либохорі до кінця села, звідки - на полонину Буковинки і г.Матагів (1217 м). Від Матагова хребтом через мальовничі галявини - до Кіндрата. У такому варіанті маршрут складає 18,8 км і триватиме на дві години довше ніж звичайні маршрути.

Сможе

Сможе — карпатське село Сколівського району Львівської області. Населення села становить 655 осіб. Село існувало з 1553 року. Орган місцевого самоврядування - Сможенська сільська рада.

Особливість села Сможе є церква Святого Михаїла (1874 рік).


Район села придатний як для літнього, так і для зимового відпочинку. Для літнього відпочинку прокладено багато пішохідних туристичних маршрутів в цьому районі.


Історія села Сможе

24 жовтня 1760 року король Август ІІІ зробив це село містечком і надав йому маґдебурзьке право та герб. Від цього час аж до 1939 року існувало Сможе Містечко та село Нижнє Сможе.

Сможе було міні-містечко з населенням двісті мешканців, яке мало ратушу, кілька крамниць та ремісничі майстерняі. Двічі на рік в селі проводились триденні ярмарки. За австрійських часів неподалік існувало три німецькі колонії - Аннаберґ, Карльсдорф та Феліцієнталь.

Згідно з місцевою легендою назва Сможе (Сморже) походить від грибів: "Кілько ту сморжів родится в лісах? Міхами носят. А давно тих лісів було щи ни тілько і всягди повно сморжів. Єдна людина могла за пару годин набрати їх тілько, що треба було фіров везти. Вся ота місцевість називалася Сморже. За тоти гриби, певно, знало не менче людий по світу, як про ярмарки на волів, що ту були, коли наше село містом величали. То дуже файно Франко описав... Письменник любив і за грибами походити, і пстругів наїмати в Стрию. Як бувало набере грибів, то каже, що дуже справедливо назвали наше містечко Сморжев".

За с. Сможем вже недалеко до Закарпатської області. Автомобільна дорога раніше проходила через крутий Середній Верецький перевал. Сьогодні машини їздять трохи довшою, але менш стрімкою дорогою зі згладженими підйомами через Сможе та Тишів.

Тустань

Тустань — наскельна фортеця, яка є значною пам’яткою історії, археології, архітектури та природи, яка не має аналогів у Європі.
Ця фортеця знаходиться на північ від ріки Стрий у селі Урич Сколiвського району і представляє собою Державний iсторико-культурний заповiдник.

Унікальність фортеці Тустані полягає у можливості точного відтворення дерев’яної фортифікації, що існувала на скелях у IX–XIII ст. При тому можна відтворити не лише планувальну структуру, а й вертикальну організацію будівлі. Це пов'язано з тим, що будівельники, які споруджувал неприступну дерев’яну фортецю на скелях, видовбували в камені пази для закріплення дерев’яних конструкцій. Дерев'яних елементів будівлі вже давно немає, а сліди в камені збереглися.



Центральна частина фортеці мала площу 3 гектари і була розташована на скельній групі Камінь. Тільки в цьому місці збереглися 4000 пазів і врубів, висічених у скелях. Михайло Рожко вважав, що дерев`яна забудова Тустані, вмонтована у природні скелі, існувала з другої половини IX до середини XIII століття. Фортеця Тустань була важливим стратегічним пунктом і входила в єдину систему карпатської лінії оборони південно-західних рубежів Київської Русі. Висотна структура наскельної забудови, наземні оборонні стіни висотою 15 метрів, п`ятиповерховий житловий комплекс XIII століття з висотою поверхів 3,5-4 метри, складна система водозабезпечення (криниця, видовбана в скелі, та дві цистерни) свідчать про високий рівень тодішньої будівельної техніки.

За легендою, Тустань називається тому, що як до руських князів приїжджєли купці, так була варта і казала їм: "Ту стань", тож останні мусіли платити цло і брати пашпорти.

Про селище Урич пишуть: "Колись давно на місці нинішніх скал один князь побудував собі замок, в якому він мав мешкати. Але якось одного разу він поїхав у похід. Коли він ся вернув, то побачив, що його замок горить, чи татари напали, чи хтось запалив. І тоді він закричав: "Горіш, горіш!" Від того потім і назвали село Оріч, а потім Урич. Той князь мав і доньку Параску, яка скоро вмерла. Він свою дочку поховав на горі, яку потім почали називати Парашка."

Урич

Урич – село в Карпатах, яке належить до Сколівського району Львівської області. Це село знаходиться ближче до міста Дрогобича. Тому добиратись до Урича також краще з м. Дрогобича. З цього міста кілометрів 12-15 потрібно їхати до Східниці, а потім повернути вліво за вказівником.

В селі протікає невелика річка Уричанка. Село Урич знаходиться в котловині. З північного заходу на південний схід через центральний долинний простір котловини пролягає пасмо скельних груп ямненського пісковика. Ці скелі є природними домінантами, але з них лише Камінь вільно проглядається з території села. Три інших скельних групи відгорожені двома хребтами, які формують ще одну, значно меншу котловину.

За археологічними даними більш 200 млн. років тому на території сучасних Карпат був древній океан Тесіс. Згодом зі зсувом материкових плит сформувались гірські масиви. А на місці скупчення осадкових порід океану утворились камні-пісковики, що згодом вийшли на поверхню Землі. Десь 25-20 млн. років назад були утворились піскові Уричські скелі, які здіймаються зараз на 75-метрову висоту над долиною під хребтом Вороновим.

Урицькі скелі є не тільки визначною природною, але й археологічною пам’яткою. Тут знайдені рештки стін та будівельних конструкцій, які є залишками давньоруської фортеці Тустань (ХІ – ХІІІ ст). Захисники цієї фортеці на протязі довгого часу чинили опір татаро-монгольським завойовникам. У скелях вирубані гроти, підземні ходи, колодязі. Це є давньоруський скельний оборонний комплекс Тустань. Цей комплекс став основою для створення Державного історико-культурного заповідника «Тустань».



З геоструктурного погляду Урицькі скелі належать до меж Скибових Карпат. Це ерозійні останці відкладів ямненської світи верхнього палеоцену з орієнтовним віком понад 55 млн. років. Скелі містять переважно сірі, масивніта грубошаруваті кварцові пісковики, шари яких під впливом тектонічних рухів були поставлені майже вертикально.

У 1970 р. мешканці села Урич брали участь у зйомках художнього кінофільму «Захар Беркут».

У селищі Урич є музей історії міста-фортеці Тустані та місцева церква — пам'ятка архітектури XIX ст.

Верхнє Синьовидне

Верхнє Синьовидне — село в Карпатах, яке належить до Сколівського району. У Верхньому Синьовидному протікає одночасно річка Опір та річка Стрий, які рядом сполучаються. До 1946 р. село мало назву Синєвидсько Вижнє.




В історичних архівах вперше Верхнє Синьовидне згадується в 1240 р. В цей час колись було городище та старий монастир, сліди якого ще збереглись сьогодні. В цьому монастирі у 1240 р. зупинявся князь Данило Галицький. Раніше часто тут бували Шашкевич, Головацький, Заревич, Франко.

У Верхньому Синьовидному народився найвідоміший український меценат Петро Яцик. Досягнувши у Канаді в будівельному бізнесі значних статків, він став найвідомішим українським меценатом. Петро Яцик заснував Міжнародний благодійний фонд "Ліга українських меценатів", і став одним із фундаторів Інституту українських студій Гарвардського університету (США), Енциклопедії українознавства, засновником Центру досліджень історії України ім. Яцика при Альбертському університеті (Канада).

За селом видно крутий берег ріки Опір із скелями червоного кольору. Стародавня легенда розповідає, що на цьому місці під час бою із поляками було поранено Олекса Довбуша і його кров залила берег.

Над долиною ріки Стрий видно гору Парашку — найвищу гору у Львівській області.


Місцевих бойків вважали дуже здібними до торгівлі та підприємництва. На торговицях майже всіх галицьких міст, навіть у Кракові та Закопаному, можна було бачити бойків-крамарів із Синьовидного, що торгували сушеними овочами, грибами та виробами з дерева.

Сколе

Сколе - містечко в Карпатах Львівської області, яке розміщене в долині річки Опір в Сколівських бескидах 440-446 м над рівнем моря. Досить улюблене місце львівських відпочиваючих. Навколо містечка розміщені різні гори: із заходу — г.Корчанка (1180м), зі сходу — Чудилова (670м), гора Зелемін (1177м), з півдня - хребет Київця (1064м) і гора Крем'яна (1137м). Ці гори належить до Національного парку "Сколівські Бескиди".



Історія міста Сколе

Вперше письмова згадка про Сколе була зроблена 5 березня 1397 року. Саме тоді польський король Ягайло дозволив населенню заселяти землі в гірських пустках. Вперше місто Сколе згадується в історичних архівах з 1397 р. Перші поселення людей жили тут набагато раніше. Про ці поселення свідчать археологічні дослідження. Поселення на місці м.Сколе виникло набагато раніше - приблизно на початку ХІ ст., про що свідчить легенда про князя Святослава та результати археологічних досліджень. Сколе здавна славилось тим, що через це місто проходив торгівельний шлях на Закарпаття. Це так званий торговельний шлях "на угри" - з Волині і Галичини на Закарпаття.



На території міста археологами знайдені кераміка, кістяні вироби, кам’яні сокири та інші артефакти, які належать до часів Київської Русі.

При в'їзді до міста з півночі на горах стояли дві вартові вежі Башта і Забашта. Ці вежі були призначені для для оборони від ворогів. Колись на тому місці було поселення, біля річки був і цвинтар. Із тих часів гору, на якій стояла перша вежа, називають Баштою, а іншу гору, що за нею - Забаштою.

У 1397 році місто отримало Магдебурзьке право.

Територія Сколівщини знаходилась у складі Речі Посполитої з другої половини XIV cт. до 1772 року.

Неодноразово населення Сколе і всієї Тухольщини зазнавало нападів татар і мадярів (1568, 1594, 1610 рр.). Особливо ці події описує український письменник Іван Франко.

У 1660 році поруч із поселенням виникло інше містечко, яке назване іменем власника - польського шляхтича графа Олександра Януша Заславського - "Олександрією". Але назва не прижилася, і місцеві жителі почали називати місто, як і село, - Сколе. В центрі містечка знаходився дерев'яний замок, а посеред торгової площі збудовано ратушу, яка використовувалась під торгівельний центр і склади. Ратуша сильно була пошкоджена в часи Другої світової війни і була розібрана на початку 50-х років XX ст.

У XVIII ст., за Австро-Угорської імперії, Бойківщину почали колонізувати німецькі ремісники. Це сприяло розвитку промисловості Сколівщини. Ці ремісники утворили кілька колоній, де компактно оселилися: Аннаберг, Карлсдорф та Феліценталь. Німецький вплив і досі помітний у забудівлях, побуті, веденні господарства.

У XVIII ст. на присілку Демні граф Євген Кінський заклав доменну піч ("Домну" - звідки і отримав назву присілок). Із заліза цієї печі місцеві майстри виготовляли сільськогосподарське знаряддя; та скляну гуту, де виробляли зелене і прозоре скло. В ХІХ ст. граф збудував тут перший паровий тартак, а в 1864 р. засновує найбільшу в Галичині сірникову фабрику.

В місті збереглися дерев`яні церкви Св. Пантелеймона (XVIII ст.) та Св. Параскеви (XVII ст.).

У 1885 році побудовано залізницю "Стрий-Сколе", що була продовжена у 1887 році до Мукачева. Після прокладання через Сколе залізниці, в місті та околицях інтенсивно розвивається рекреаційне господарство.

1886 року австрійський барон Альберт Грьодль разом з братом заснував у Сколе фірму "Брати Барони Грьодлі". У тому ж році він разом з підприємцем Шмідтом купив у сколівського дідича графа Еугеніуша Кінського багаті місцеві ліси. Будівництво залізниці стимулювало промисловий розвиток міста, і невдовзі фірма Грьодлів розвинулась у різногалузевий промисловий комплекс, до якого належали лісозаготівельні промисли, каменярня (тартак), ремонтно-механічні майстерні і навіть невелика гідроелектростанція.

При виробництві паралельно розбудовувалась і комунально-соціальна сфера. Відпрацьована пара йшла на опалення службових приміщень. Був побудований водогін з керамічних труб, який обслуговувався лише однією людиною. Цей водогін справно працює і досі.

Брати Грьодлі побудували у Сколівських Бескидах кілька вузькоколійок. Найбільший ухил мала ділянка від Демні через Свидник до Тисовця (18,7 км), на Козьову і на гору Парашку – найвищу вершину Сколівщини. Ширина колії від 620 до 1050 мм, ухил траси – до 25%. У період між двома світовими війнами фірма "Брати Барони Грьодлі" давала дуже добрий дохід, який подвоювався щорічно. Розвивали вони і туристичний бізнес.

30 березня 1888 року велика пожежа знищила майже третину міста (близько 100 будинків).

У 1900 році з’явилися на Сколівщині перші охоронні лісові округи (69 га).

1912 року Сколівщина була виділена зі Стрийського повіту, і місто Сколе стало повітовим центром.

З 1928 до 1935 року видавалася газета "Відомості Демнянські", в якій висвітлювалися питання економіки, історії, географії та побуту краю. У 30-х роках XX століття на Сколівщині інтенсивно розвивається туризм. В цей період було відкрито пансіонати, відпочинкові вілли, туристичне інформбюро, кінотеатр, пляжі над річкою Опір, гірськолижний трамплін, хокейне поле, ковзанку і першу в Карпатах санну трасу.

У міжвоєнний час місто було центром Сколівського повіту (пізніше приєднаного до стрийського повіту Станіславського воєводства).

1937 року Сколе було включено до переліку гірських поселень, що заслуговують охорони як рекреаційна місцевість.

До 17 вересня 1939 року в місті розташовувався базовий гарнізон першого батальйону Корпусу Прикордонної Оборони "Skole" (командир - майор Єжи Дембровскі).

З 19 вересня 1939 по 26 червня 1941 року Сколе перебувало під окупацією військ червоної армії. З відступом радянських військ на початку Радянсько-Німецької війни, місто було заняте німецькими військами. В цей час підрозділами СС та жандармерії було розстріляно тут понад три тисячі людей (переважно євреїв), зруйнувано промислові підприємства, чимало житлових будинків. 9 серпня 1944 року наступаючі на захід радянські війська зайняли Сколе.

Станом на 1975 рік в м. Сколе функціонували лісокомбінат, лісгоспзаг, кар’єроуправління, промкомбінат, масло- та хлібзаводи, комбінат побутового обслуговування об’єднання "Сільгосптехніка", електростанція, 26 магазинів, 10 підприємств громадського харчування, чотири загальноосвітні школи, музична школа, два дитячих комбінати, Будинок культури, дві бібліотеки, широкоекранний кінотеатр, єдиний в місті готель, поліклініка, районна лікарня, тубсанаторій.