Близниця і Петрос

Близниця - гора Свідовецького хребта Українських Карпат Раховського району Закарпатської області, яка розміщена на південний захід від Ясіня. Вершина гори - широка полонина. Влітку тут пастухи пасуть худобу, а взимку по зледенілих, обсипаних снігом відрогах лютують вітри, безперестанку гуде хурделиця. Висота гори -1883 метра.

Свідовецький хребет - відомий туристський район. Любителів подорожей на горі Близниця можна зустріти у будь-який час року. Адже тут проходят траси багатьох літніх і зимових маршрутів.

Близниця - хороша гора, з неї дуже красиві краєвиди відкриваються в сонячну погоду. Підходи приємні і нескладні, окресності красиві - сподобається і новачкам і бувалим туристам. Чорниці в сезон дійсно повно. По дорозі до неї зустрічається безліч струмочків з кристально чистою джерельною водою. Можу порекомендувати хороший маршрут: піднятися з Ясиня на через Драгобрат зайти з Жандармів на Близницю, з неї перейти на Малу Близницю, звідти спуститися в Кваси. А далі, якщо час дозволяє, можна піднятися через біостанцію на Петрос, потім Говерлі і стандартному маршруті по Чорногорському хребту.


Навпроти Близниці височіє гора Петрос, яка теж є полониною. Про ці гори таке повідають.

Багато сотень років тому на високій горі в глибокій норі жив Страхопуд. Він і на людину, і на звірину був подібний. Голову мав людську, але величезну, як у здоровенного вола. Рот - як у ведмедя. Тіло його було заросле шерстю.
Ходило це страховище і на чотирьох, і на двох ногах. Вилізе зі своєї глибокої нори, спуститься близько до села, сяде на груночку й поглипує на людей. А коли зголодніє, так зареве, що аж земля здригається, дерева тремтять, листя з них опадає. Від такого голосу люди тікали, ховалися, щоб їх страховище не бачило.
А Страхопуд ревів і ревів:
- Я голо-о-ден!
Так вимагав нову жертву.
Щоп’ятої доби люди села по черзі віддавали йому вівцю, теля, чи лошатко, а коли ні овець, ні телят, ні лошат не лишилося - волів, корів, коней. Мусіли, бо коли б не дали, то, борони Боже, Страхопуд міг ціле село передавити.
Скоро настав час, коли в громади залишилася єдина корова, а Страхопуд знову чекає на своєму груночку. Поглипував, поглипував на людей, а тоді голод відчув, заревів:
- Я го-ло-о-ден!..
Здригнулися люди від того голосу, але що мали діяти? Відвели на грунок останню корівчину.
Через добу Страхопуд спустився до села і зажадав жертви. Та люди не мали що йому дати.
Жили в селі сироти-близнята, хлопчик і дівчинка. Мати давно померла, батько теж. Діти від хати до хати ходили й ледве животіли біля людей.
Дізналися близнята, що в селі нема жодної тварини, й нічого Страхопудові дати. Щоб урятувати село від лиха, діти вирішили піти до Страхопуда самі. Спочатку піде хлопчик, а потім дівчинка.
І поки люди думали, як бути, рушив хлопчик (а звали його Петриком) до того місця, на якому щодня вичікував жертву Страхопуд.
А дівчинка-сестричка жалібно дивилася вслід братчикові, і дуже стало їй шкода його. Зірвалася з місця й побігла.
- Петрику-у-у! - кликала. - Вернися!
Не вертався Петрик, ішов далі. Побігла дівчинка йому навперейми, вхопилася за нього:
— Я піду, Петрику, першою, - просила. Бо легше мені самій умирати, ніж твою смерть пережити.
Пробував Петрик перечити, та дівчинка так благала, що він не мав сили далі опиратися. Мовив до неї:
- Гаразд, іди. Лиш заговорюй його, доки можеш, а я щось придумаю.
Пішла до груночка дівчинка, а Страхопуд тільки її побачив, зараз перестав ревти. Дуже втішило його, що нарешті поласує людською кров’ю.
Дівчинка чемно привіталася, і це сподобалося Страхопудові. Не з’їв її відразу, а наказав іти стежкою, яку вмісив до своєї нори.
Але і в нору Страхопуд не пішов, а повів дівчину на гору. Хотів полюбуватися своєю жертвою.
На самісінькій вершині гори чудовисько лягло на землю, щоб погрітися на сонці, бо в той день воно щедро палило.
Дівчинці сказав стати на величезну порослу мохом брилу і дивитися на нього.
Вилізла дівчинка на камінь, але дивитися на велетня не могла. Його великі очища запливали кров’ю, а все тіло було таке гидке й страшне, що розказати не можна.
“Аби швидше з’їв мене й не мучив”, - тільки й думала дівчинка.
А чудовисько не поспішало, спочатку наказало їй заспівати. Від страху дівчинка не могла вимовити й слова. Але загадала, що Петрик наказав заговорювати Страхопуда, і якось із бідою заспівала.
А сумно-сумно, бо серце не могло інакше.
— Ні, не сеї, а веселішої, - зажадав Страхопуд.
Та веселішої пісні в дівчинки не вийшло. Тоді розлютився Страхопуд, розгріб нігтями землю, зірвався на дві ноги і наблизився до своєї жертви, простягаючи довгі лапи. Дівчинка з переляку долілиць упала на землю і мовчки чекала смерті.
Вона все чула над самою головою важке дихання, коли його розітнув дивний свист. І враз несамовито заревів велетень, закрутився на місці. Знову щось засвистіло в повітрі, і ще страшніше заревів Страхопуд.
Дівчинка зі страхом підвела голову, бо не розуміла, що сталося. Страхопуд крутився на місці, ревів, а з обох його очей стриміли стріли і лилася кров. І знову в повітрі свистіло, і стріли одна за одною втикались в тіло чудовиська, аж поки не повалився Страхопуд тяжким своїм тулубом на землю.
Бив собою по землі й стогнав так, як стогнуть небо і земля, двори й ліси у велику бурю. Вже трохи отямилась дівчинка, глянула в той бік, звідки летіли стріли, і навпроти, на трохи нижчій горі, побачила Петрика. То він пускав стріли у чудовисько із саморобного лука.
А тим часом чудовисько так ударило собою, що досягнуло дівчинку. Ще одну стрілу пустив Петрик, і Страхопуд упав замертво. Кинувся тоді братик до своєї сестрички, біг, біг, геть задихався, а коли добіг, зрозумів, що сестричка мертва.
Гірко плакав хлопчик, гірко ридав, і так йому стало самотньо на світі, так тяжко, що з горя помер. Надійшли люди, велетня-лиходія на шматки порубали і спалили на попіл, щоб і сліду не стало.
А дітей-близнят оплакали по звичаю гірському і в сиру землю поховали. Гори в пам’ять про них назвали: одну - Петрос, - з якої хлопець стріли пускав, а другу, на якій стояла його сестричка,- Близниця.

Тростян

Тростян - гора в Карпатах Львівської області. Знаходиться на хребті Звинів Стрийсько-Санської верховини. Навколо гори є долини річок Опору і Оряви. Висота гори 1232 метрів над рівнем моря. Пн.-сх. схили круті вкриті смерековим лісом, а південні - малолісисті. Вершина вкрита трав'яною рослинністю.

Тростян є дивовижним місцем для відпочинку у Карпатах та знаходиться на відстані 2 км від села Славське. На Тростяні є схили для катання на гірських лижах в східному, північному та західному напрямках, довжиною від 1500 м до 2000 м. Гірськолижні сихли є різної складності, як для лижників-професіоналів так і для початківців.

Гірськолижний курорт зимою на горі Тростян безперечно можна назвати найпопулярнішим в Україні. У Тростяні є цікаві спуски, і різні їх варіанти, і фантастичні по красі види, від яких не тільки захоплює дух, але і низько опускається нижня щелепа, і прекрасна щоденна подорож від підніжжя гори до самої неї вершини на підйомнику, крісла, і, звичайно ж, неповторна атмосфера справжнього гірськолижного курорту. Як тільки приходять вихідні, натовпи гірськолижників приїжджають з Львова, Києва і інших міст, що створює величезні натовпи у підйомників і велику завантаженість трас на Тростяні. Загалом, цей недолік властивий не тільки Тростяну, але і іншим українським курортам, таким як Яблуниця, Яремча та інші. Тому при плануванні своєї відпустки в Карпатах, обов'язково сплануйте його так, щоб приїхати на курорт, наприклад, у понеділок.

Жити можна в Славському, від центру села до підніжжя Тростяна всього 2 кілометри, але, на жаль, якість доріг, точніше, повна відсутність цієї самої якості, дозволить дістатися до підніжжя лише на спеціалізованій військовій техніці. Тільки не лякайтеся цього гучного словосполучення. Під військовою технікою в нашому випадку розуміються звичайні "бобіки", тобішь УАЗіки, і ГАЗ-66.

Є і приватні будиночки в безпосередній близькості від старту канатної дороги. Жити також можна і біля бази Політехніки. Там є і бази відпочинку та непоганий приватний сектор, але добиратися до Тростяна буде в два рази більше, ніж із Славського.

Історія Воловця

Вперше в письмових історичних документах Воловець згадується в 1433 р., коли місто разом з навколишніми землями належало феодалам Переньї та Білкеям. В наступні роки місто переходило у власність від одного феодала до іншого, а на початку XVII ст. його включили в Мукачівську домінію.

У 1625 р. місто було подароване Олексі Шімону начальником гарнізону Мукачівського замку Яношем Балиндя. В дарчій грамоті, підтвердженій в 1628 р., писалось, що новий хазяїн зобов'язаний поселити тут своїх кріпаків.

У 1645 р. трансільванський князь Дердь ІІ Ракоці приєднав до своїх володінь Воловець. Село в той час було малим, і в ньому проживало кілька десятків сімей.

Основним заняттям жителів Воловця було тваринництво. На початку ХVI ст. тодішні селяни були повністю закріпачені.

Феодальні війни і міжусобиці неодноразово приводили до розорення Воловця. Так, в 1657 р. польські війська на чолі з воєводою Любомирським зробили напад на Воловець.

Після придушення визвольної війни угорського народу 1703-1711 рр. всі володіння її керівника Ференца ІІ Ракоці були конфісковані і у 1728 році перейшли до графа Карла Шенборна.

Воловець увійшов у Мукачівсько-Чинадіївську домінію. Перша половина XIX ст. характеризувалася розширенням поміщицького господарства за рахунок наділів кріпаків і посиленням їх експлуатації. Пригнічені селяни не мирилися з кріпосницькими порядками і неодноразово виступали проти експлуататорів.

У 1761-1762 рр. 33 жителі Воловця знаходилися в тюрмі за непідкорення адміністрації домінії.

Влітку 1831 р. на Закарпатті вибухнуло повстання селян, у якому прийняли участь і жителі села. В результіті революції 1848-1849 рр. кріпосне право відмінили.

У другій половині XIX ст. Воловець був порівняно великим селом на Верховині.
У 1870 році в ньому проживало 600 людей. У 30-ті роки ХІХ ст. у Воловці почало діяти маленьке підприємство по виготовленню черепиці і цегли.

У 1872 році італійськими промисловцями було розпочато будівництво залізниці.

На початку ХХ ст. у місті збудовано лісопильний завод, де працювало 25-30 чоловік.
У 1906 році будапештська фірма змонтувала у Воловці парову лісопилку, яка виготовляла будматеріали.

У 1900 році у Воловці проживали 1284 жителі, в т. ч. 839 українців 253 німців, 177 угорців, 3 словаки, 1 румун, 11 євреїв ; в селі було 198 будинків, з яких 24 кам'яних та 174 дерев'яних.

Трьохповерховий будинок належав багатому Грімбергу.

З 1882 року у Воловці почав діяти перший навчальний заклад — державна початкова школа.
У 1900 році тільки 346 жителів вміли читати і писати.
У 1944 році почала функціонувати початкова школа, а в 1945 р. на її базі — середня.

Археологічні знахідки свідчать, що місцевість навколо сучасного Воловця була заселена в добу бронзи.

У 1930 році в місті знайдено два скарби, які налічували 23 бронзових та 5 золотих предметів, що підтверджують існування тут поселення у кінці ІІ тис. до н.е.

За переказами, назва Воловця походить від назви річки Волівчик, в якій пастухи в давнину напували волів.

Воловець

Воловець – селище міського типу, яке є районним центром Закарпатській області. Місто знаходиться у високогір’ї Українських Карпат, на північ від хребта Полонина Боржава та на південь від водороздільного хребта, в долині річок Вича та Волівчика. Розміщене у підніжжі гір Темнатик та Плай на висоті більше наж 500 м над рівнем моря. На сьогодні Воловець є відомим курортом: взимку сюди приїжджають любителі покататись на лижах, навесні, влітку та восени – тут багато прихильників зеленого туризму. В основному взимку туристи приїжджають для того, щоб покататися на трасах села Подобовець, відстань до якого становить 13 км. Саме в Подобовці є два підйомника і кілька трас різної довжини і ступеня складності.

Фестиваль коломийки «Дзвінкі перлини Верховини»

26 липня 2009 року в місті Воловець (Закарпатська область) відбудеться ІІІ обласний фестиваль коломийки «Дзвінкі перлини Верховини».

До участі у святі запрошуються: фольклорні ансамблі, троїсті музики, танцювальні колективи, окремі самодіяльні аматори – виконавці народної музики, пісні, танцю, майстри декоративно-прикладного мистецтва.

Організаторами фестивалю передбачили цікаву і змістовну програму для всіх гостей та учасників фестивалю.Буде розгорнуто виставки картин митців Воловеччини та декоративно-прикладного мистецтва. Будуть показані мисливські трофеї.

На центральній вулиці Воловця буде розгорнуто експозиції старовини, де кухарки із кожного населеного пункту району пригощатимуть гостей стародавніми верховинськими стравами.
Також можна буде побачити виступи колективів художньої самодіяльності.

Виступатимуть співаки та музиканти з інших міст області, зокрема міста Берегова з шоу-програмою Міжнародного інтелектуально-економічно-творчого спортивного центру "ВІЖІ-3000", які вже третій рік поспіль беруть активну участь у святкових дійствах у Воловці.

Вечором планується феєричні вогні феєрверків та нічна дискотека.


Телефони для довідок:

Районний Будинок культури - тел.8 (03136) 22-4-71,
Відділ культури і туризму 8 (03136) 22-4-32,
(03136) 22-2-78

До уваги гостей:

У Воловці можна розміститися у готелях « Едем», «Вікторія», «Надія», «Гранд», «Єгерь», ЛОК «Плай».

Оргкомітет фестивалю

І. Франко та село Тухля

Відомо, що село Тухля тісно пов`язане із життям та творчістю І. Франка.
Поблизу села можна знайти ущелину, про яку писав Франко в своєм творі "Захар Беркут". Також можна підійти до пам`ятника І. Франка.

Ось цитата з твору Франка про Тухлю:

«Стародавнє село Тухля - се була велика гiрська оселя з двома чи трьома

чималими присiлками, всього коло пiвтора тисячi душ. Село й присiлки

лежали не там, де лежить теперiшня Тухля, але геть вище серед гір, у

просторiй подовжнiй долинi, що тепер поросла лiсом i зоветься Запалою

долиною. В тi давнi часи, коли йде наше оповiдання, Запала долина не була

поросла лiсом, але, навпаки, була управлена i годувала своїх жильцiв

достатнiм хлiбом. Простягаючись звиш пiвмилi вдовж, а мало що не чверть

милi в ширину, рiвна й намулиста, обведена з усiх бокiв стрiмкими

скалистими стiнами, високими декуди на три або й чотири сажнi, долина тота

була немов величезним кiтлом, iз якого вилито воду. I певно, що воно й не

iнакше було. Чималий гiрський потiк впадав вiд сходу до тої долини високим

на пiвтора сажня водопадом, прориваючи собi дорогу помiж тiснi, твердi

скали, i, обкрутившися вужакою по долинi, випливав на захiд у таку ж саму

тiсну браму, розбиваючись помiж гладкi кам'янi стiни i гуркотячи ще

кiлькома водопадами, поки чверть милi понижче не впав до Опора. Високi,

стрiмкi береги тухольської кiтловини покритi були темним смерековим лiсом,

що надавав самiй долинi iюзiр ще бiльшого заглиблення i якоїсь пустинної

тишi та вiдрубностi вiд усього свiту. Так, справдi, се була величезна

гiрська криївка, з усiх бокiв тiльки з великим трудом доступна, - але такi

були в тих часах ненастанних вiйн, усобиць i нападiв майже всi гiрськi

села, i тiльки дякуючи тiй своїй неприступностi, вони змогли довше, нiж

подiльськi села, охоронити своє свобiдне, староруське громадське життя,

яке деiнде силувалися чимраз бiльше пiдiрвати гордi, вiйнами збагаченi

бояри».

Ще цитата:

Захар Беркут, мов стародавній дуб-велетень, стояв і дивився на тухольську громаду. Він радів, що громада була дружною в праці, у радості та горі, давала всьому лад. Тут не було бідних, а збірники податків остерігалися чинити несправедливо. І все завдяки його впливові, його мудрому керівництву. Порядки тут святі, але не заради пошани, а тому що справедливі й спрямовані на добро.

На віче приходить Тугар Вовк зі своєю пишною дружиною. Він із погордою заявляє, що, як і вони, слуга князя. Тухольці не визнають князя своїм паном, бо той про них не турбується, не захищає їх. Права ж громадські вони самі давно встановили й живуть за ними щасливо вже довгий час. Князь не може називатися справедливим, якщо кривдить своїх підданих, роздає їхні землі. Боярин сказав, що одержав такий подарунок за заслуги — проливав свою кров у двадцяти битвах.

Раджу почитати цей твір. Досить цікаво.
На південній околиці села, за річкою Опір, на горі височить статуя легендарному Захару Беркуту. Саме тут І. Франко і написав свого знаменитого "Захара Беркута". За переказами він похований саме на цій горі.

Заповідник “Горгани”

Заповідник “Горгани” розташований в пд.-зх. частині Івано-Франківської області у частині Довбушанських Ґорґан. Розміщений на найнедоступнішій високогірній і кам’янистій частині цих гір. Довбушанський масив є одним із трьох основних масивів Північних Ґорґан. Для цього масиву є характерними видовжені хребти з гострими вершинами і стрімко спадаючими північно-східними та більш пологими південно-західними схилами. Найвищі вершини масиву це - Довбушанка (1754) та Медвежик (1736).

У заповіднику проживають представники понад 1000 видів безхребетних тварин. Серед цих видів найчисленнішою групою є комахи. Для фауни хребетних тварин заповідника налічується понад 140 видів, які поділяють на 6 класів. В річках з круглоротих водиться лише мінога угорська, яка зрідка трапляється в р. Бистриці Надвірнянській та її притоках. Іхтіофауна представлена більш ніж 10-ма видами риб. Домінуючим видом у гірських річках є форель струмкова.


Серед земноводних в Горганах найчисленнішою є жаба трав’яна. Ця українська національна тварюка зустрічається по всій території Карпат. В калюжах та заплавах потоків люблять жити тритони альпійський і карпатський, кумка жовтобрюшка.

У нижній та середній частинах лісового поясу масиву зрідка зустрічається саламандра плямиста. Всього на території заповідника відмічено 8 видів земноводних тварин.

Герпсто-фауна заповідника бідна - всього 5 видів: безнога ящірка веретільниця, гадюка звичайна, вуж звичайний, ящірки прудка і живородна, що є домінуючими видами.



Фауна ссавців в заповіднику має більш ніж 40 видів. Звичними в заповіднику є олень благородний, кабан дикий, заєць-русак, козуля, білка звичайна. Також тут є 18 видів дрібних ссавців - гризунів. З хижаків проживають ведмідь бурий, лисиця, видра річкова, рись звичайна, норка європейська, тхір звичайний, два види куниць, зрідка заходять вовки.



Фауна птахів налічує понад 80 видів. Трапляються птахи, характерні для широколистяних лісів Карпатських гір: різні види строкатих дятлів, малинівка, мухоловки, в’юркові та інші. В чистих хвойних лісах гніздяться жовна чорна і дятел трипалий, чиж, шишкар ялиновий, снігур, тинівка лісова, корольок жовтоголовий, рябчик. Б іля верхньої межі лісу та па лісових галявинах зустрічаються глухар, дрізд гірський, щеврик лісовий.

У субальпійському поясі живуть тинівка альпійська, горихвістка чорна, щеврик гірський. На берегах численних потоків гніздяться оляпка та плиска гірська, а на нижніх ділянках течії - плиска біла та перевізник.

З денних хижих птахів і сов можна зустріти канюка звичайного, осоїда, яструба великого і малого, боривітра звичайного, сову сіру та довгохвосту.

Територія Горган багата на рідкісні та зникаючі види рослин. Тут росте більше 400 видів вищих судинних рослин, які належать до 5 відділів, 75 родин і 236 родів. Значна частина видів це рідкісні, ендемічні і реліктові. Особливу групу (20 видів, або 5 %) становлять види, які занесені до Червоної книги України.

Найбільш рідкісними з них є зозулинці чоловічий та шоломоносний, зозулині сльози яйцевидні, язичок зелений, лунарія оживаюча. Значна частина видів флори заповідника є рідкісною: аконіт строкатий, дзвоники пильчасті, стародуб альпійський, відкасник безстебловий та інші.

З реліктів зустрічаються гропянка багатороздільна, страусове перо звичайне, блехнум колосистий, баранець звичайний, вовче лико звичайне. Ендемічних видів 18, серед них королиця круглолиста, тоція карпатська, волошки мармароська і карпатська, гвоздика карпатська, фіалка відхилена та інші.


З фауни 20 видів є рідкісними і занесені до Червоної книги України, а саме: харіус європейський, тритони карпатський та альпійський, саламандра плямиста, лелека чорний, підорлик малий, глухар, бурозубка альпійська, кутора мала, пугач, сова довгохвоста, тинівка альпійська, полівка снігова, горностай, норка європейська, борсук, видра річкова, кіт лісовий, рись звичайна.

Свидовець

Вийшовши на Свидовець, кожен турист неодмінно відчує захоплення, і це відчуття перетвориться у вперте бажання побувати на цьому хребті ще раз і ще. Під поетичною назвою хребет Свидовець мають на увазі групу гірських хребтів Закарпаття неподалік села Ясіня. Пропонуємо вийти на нього, аби захотіти повернутися сюди знову. Відтак — маршрут з варіантами тривалістю п’ять-сім днів. Підйом з Ясіні або села Кваси на Закарпатті, сходження — до села Бистриця Івано-Франківської області.

Водоспад Драгобратський

Водоспад Драгобратський розташований у Рахівському районі на річці Кисва, недалеко від озера Герешаська в урочищі Драгобрат (1470 метрів над рівнем моря). Водоспад має висоту більш ніж 7 метрів. До нього можна дістатися від турбази Драгобрат, якщо йти повз гори Стог і далі убік вершини Апшинець (Догяска) до озера. Якщо добиратись в протилежному напрямку від підніжжя гори Стог, то можна потрапити на гори Жандарм і Близницю. Час маршруту становить близько 2 годин в один кінець.

Долини нарцисiв

Долина нарцисiв - унiкальний ботанiчний об’єкт поблизу с.Хусту, де ростуть нарциси вузьколисті (Narcissus angustifolius). Цей середньоевропейський високогiрний вид нарцисів поширений в Альпах, на Балканах i в Карпатах на висотах 1100-2060 м.
Ці квіти дикі, які звикли ховатися високо в горах. Вчені припускають, що багато тисячоліть тому втікаючи від льодовика, нарциси облюбували собі хустську долину і тут оселилися . Навесні все величезне поле вкривається дрібненькими примулами, пролісками і первоцвітом, а за кілька тижнів — нарцисами. Квіти цвітуть недовго - 10 днів. Ніде на планеті більше немає такого місця. Долина справді унікальна.

За своїм фаунiстичним складом Долина нарцисiв сильно вiдрiзняється вiд iнших заповідників. Тут представленi тварини заплавних лук Закарпатськоi рiвнини. Серед птахiв переважають луговi чекани (Saxicola rubetra), звичайнi вiвсянки (Emberiza citrinella) та сiрi славки (Silvia communis). В бiльш зволожених мiсцях звичайними є деркачi (Crex crex) та очеретянки - борсучки (Acrocephalus schoenobaenus). В чагарниках вздовж рiчки Хустця зустрiчається фазан (Phasianus colchicus). Дуже рiдко тут можна зустрiти i ремеза (Remiz pendulinus).

Характерними земноводними „Долини нарцисiв” є ставкова жаба (Rana lessonae), сiра ропуха (Bufo bufo), звичайний (Triturus vulgaris ) i гребiнчатий (T.cristatus) тритони. З плазунiв зустрiчаються вуж звичайний (Natrix natrix) i прудка ящiрка (Lacerta agilis). Фауна ссавцiв представлена звичайною полiвкою (Microtus arvalis), польовою мишою (Apodemus agrarius), мишою маленькою (Мicromys minutus), ондатрою (Ondatra zibethica), зайцем-русаком (Lepus europaeus) i iншими видами, зовсiм не властивими для гiрських масивiв заповiдника. Багата iхтiофауна рiчки Хустця нараховує близько 20 видів риб.

Коли ординці захопили замок в Хусті, то місцеві жителі набивали їх подушки нарцисовими квітами, ніби в знак покори і пошани. Також виноград, котрий вирощують в Закарпатті, також походить від греків. Вакх чи Бахус, вигнаний богами з Олімпу на грішну землю, втікаючи, прихопив з собою гілочку виноградної лози і приніс її в Закарпаття. З того часу тут виробляють найкраще в світі вино. Але про це окрема розмова.

Музей лісу і сплаву на Чорній Ріці

В Національному природному парку «Синевір» річку Чорна Ріка перегороджує гребля, яка збудована в середині ХІХ ст. Надбудови греблі були пристосовані в єдиний в Україні Музей лісу і сплаву. Цей музей знаходиться у Міжгірському районі Закарпатської області і є єдиною в Європі конструкцією, що збереглася від часів сплаву деревини річками і є важливою історичною пам’яткою. Ліс на Закарпатті сплавляли по річках до 1954 року, після якого греблю не використовували за прямим призначенням. Музей побудований в середині ХІХ ст. за проектом австрійського інженера Клаузе і являла собою складний комплекс будівельних конструкцій, технічних вузлів і механізмів. Довжина греблі – 80 м, ширина - 5,5 м, висота від днища до річкового дна – 3,5 м і ще 3,5.

Експозиція музею складається з багатьох експонатів, серед яких особливу увагу привертали макети бокорів (плотів із деревиною), знаряддя праці і одяг лісорубів і плотогонів, фотографії мужніх людей, що тут трудилися. Найціннішим експонатом була сама гребля, яка, перегородивши річку, утворювала мальовниче водне плесо.

На території музею розміщені колиба (житло лісорубів), майстерня-гужварня, стайня, дерев’яні жолоби, по яких спускали деревину з лісосік по схилах гір, різні транспортні засоби й інше.

Петрос

Петрос - гора в Українських Карпатах у Закарпатській області, яка є однією з найвищих вершин хрербту Чорногора, та знаходиться на пн.-зх. кінці хребта між г.Шешул і г.Говерла.

Весняний похід на оспіваний в легенді Петрос подарує мандрівникам як милуючі враження, так і фізичні навантаження та справжній екстрім. Галявини, з яких щойно зійшов сніг, зацвіли красивими крокусами, а гірські схили помережані сніговими островами та потоками, вершина то купається в сонці, то затягується густим туманом. Дороги й стежки місцями геть розмиті, майже непрохідні.

Зх. і пд.-зх. схили Петросу круті з численними кам'яними розсипищами, пн. та пн.-сх. - урвисті, зі скельними виступами. Є давньольодовикові форми рельєфу. Складається гора з пісковиків. Петрос вкритий переважно субальпійською рослинністю. Поширені чагарники (яловець сибірський, рододендрон) і ялинові ліси (до висоти 1530-1600 м). Зимою дуже часто бувать снігові лавини. Є туристський притулок на пд. схилах нижче полонини Рогнеска. Гора є об'єктом туризму та спорту.

Маршрут на гору Говерлу з Лазещини

Довжина маршруту від залізничної станції Лазещина становить 16 км і 1350 м угору. Це найлегший, хоча і досить довгий шлях виходу на гору Говерлу, хоча, перші майже 10 км дороги можна проїхати автомобільним транспортом. З залізничної станції виходимо на дорогу, повертаємо направо і йдемо вгору долиною річки Лазещина. Проходимо під залізничним мостом, після 7,5 км дороги минаємо зліва устя потоку Фореска, який тече з-під Кукула і після ще 2 км доходимо до місця, де до річки Лазещини теж зліва впадає потік Козмещик. Тут на залісеному хребті між рікою Лазещиною і Козмещиком відшукуємо плай, який виводить нас в південному напрямку на полонину Гропа, розміщену на західному, доволі лагідному хребті, що сходить з гори Говерли.

Проходимо полонину і йдемо далі угору по хребту, який поступово змінює напрямок на східний, і нарешті виходимо на вершину Говерли з її західної сторони. Краєвид з вершини Говерли на всі сторони щодо своєї протяжності перевищує краєвиди з усіх інших верхів Українських Карпат. В напрямках, що відповідають загальному напрямку карпатських хребтів (північний захід і південний схід) нігде не видно кінця гір. В обох поперечних напрямках (північний схід і південний захід) можна при відповідних погодніх умовах бачити рівнини з містами Івано-Франківськ і Коломия - на півночі та Сигіт Мармароський - на півдні. З сусідів гори Говерли бачимо стрункий Петрос на заході і майже всі вершини головного хребта Чорногори на південному сході. Це - найближчий Брескул, за ним Пожижевська, Данциш і Туркул, далі Ребра з урвищем на заході, де можна зауважити сильветку Великого Козла, наліво від верха Ребра довгий вал Шпиць, над ним двогорбий Бребенскул, направо від Ребер височіє Томнатик, а в сідлі перед ним визирає кусочок далекого Попа Івана. Прямо на південь від Говерли лежить величезна долина Білої Тиси на тлі Марамароських Альп з Фархаулем (1961 м) і Марамароським Попом Іваном (1940 м). Серед інших вершин відзначимо на північному заході і півночі Близницю, Братківську і Стеришору, Сивулю, Довбушан ку. Лисину Космацьку, а на південному сході Чивчин.

КАРСТОВА ПЕЧЕРА “ДРУЖБА”

ПЕЧЕРА ДРУЖБА є найбільшою печерою Українських Карпат за загальною протяжністю ходів, що становить понад 1 кілометр. Вхід до печери розташований посеред середньовікового, колись господарського букового лісу. Карстові утворення є характерним явищем для всього заповідного масиву. Деякі з понад 30 печер мають сталактити. Кілька десятків років назад довкола цієї печери науковцями було проведено геологічні зондувальні дослідження за методикою Бонерца. На поверхні ґрунту біля печери ще можна розпізнати сліди від шурфів.

джерело: путівник "Праліси в центрі Європи"

Про печери

Природні печери, як і штучні штольні і шахти, на перший погляд здаються зовсім непридатними для проживання будь-яких живих істот. Там є вічна темрява, висока вологість і низька температура повітря. Однак існує багато живих організмів, які чудово пристосувались до життя в таких умовах печер. Організми, які цілий рік живуть у печерах, називаються троглобіонтами. До цих організмів належать ракоподібні, молюски, малощетинкові й круглі черви, а також жуки. Набагато рідше там зустрічаються такі хребетні, як риби й земноводні. Для троглобіонтів характерним є спільних ряд ознак: слабка пігментація (тобто біле або блідо-жовте забарвлення тіла), недорозвиненість органів зору, а також добре розвинені органи нюху і дотику. Найвідомішим представником печерних жителів є протей – земноводна тварина, яка мешкає у підземних ріках.

Є багато тварин, які використовують печери як місце схованки або зимівлі, тобто не перебувають у них протягом цілого року. Поряд із кажанами у печерах деякий час може жити ведмідь, лисиця, борсуки, лісовий кіт, пугач і саламандра. Рештки кісток, які знаходять в печерах свідчать, що в цій місцевості кілька тисяч років назад жив також печерний ведмідь. Також колись в печерах жили люди.

Церква Успіня Пресвятої Богородиці у Славське

Селище Славське відоме ще церквою Успіня Пресвятої Богородиці, яка побудована ще у 1901 році.
Цікава історія побудови цієї церкви. Поряд з тим місцем на горі де стоїть зараз ця церква, колись був старий цвинтар. Одного разу, під час сильного урагану, з дерев`яної церкви, що раніше стояла біля цвинтарю, вітром зірвало великий хрест і віднесло на велику відстань. Хрест прилаштували знов на баню церкви, але через деякий час, його знов і знов зірвав вітер й закинув на теж саме місце.

Жителі села на місці, де падав хрест, вирішили побудували нову церкву.

Зараз біля церкви Успіня Пресвятої Богородиці, що добре збереглася й понині, є дерев`яна дзвінниця, що була побудована з дерева ще старої церкви. Місцеві люди кажуть, що цьму дереву більше 300 років. Також вже закінчилось будівництво нової кам`яної трьохбрамної дзвіниці.

Церква в Славсько належить греко-католицькій громаді.

Прут

Прут - гірська річка, яка бере свій початок на пн.-сх. схилах Чортиогори на висоті 1800 м над рівнем моря. Річка тече на північ майже до Яремчі глибокою долиною із скелястими урвищами і підмитими берегами. На своєму шляху приймає багато приток, найбільші з них Лужка, Пістинка, Рибниця, Черемош. У Передкарпатті Прут майже не відходить від передгір'їв, відмежовуючи їх від Дністровського вододілу аж до міста Новоселиці. Тут ріка Прут зберігає швидку течію, кам'янисте і галечникове дно.

Маршрут на гору Говерлу в Завоєлі (2)

Вихід через Пожижевську і Брескул. Карта маршруту.

Довжина траси становить 14 км, вертикальний підйом - 1250 м угору і 100 м вниз (від бази "Заросляк" відповідно - 7 км, 900 м і 100 м). До спортивно-туристичної бази траса походу повністю співпадає з описаною вище. Далі йдемо просто на південь, переходимо мостиком Прут, досить доброю дорогою йдемо угору приблизно 1,5 км і виходимо на дно котла між Брескулом і Пожижевською. Зліва, на боковому хребті Пожижевської бачимо корпуси стаціонару Інституту ботаніки АН. Йдемо туди і повертаємо в напрямку вершини Пожижевської.

Тут, на боковому хребті, прорубана дуже стрімка стежинка догори, з нахилом понад 45°. Для полегшення підйому краще від вище згаданих корпусів піти направо доріжкою, яка заведе нас в Брескульський котел і біля його задньої стіни піднятися на доріжку, що кількома заносами виведе нас на місце, де закінчується згадана стрімка стежинка. Тут відшукуємо стежку, яка між окремими невеликими полями жерепу веде вздовж бокового хребта Пожижевської, а відтак дещо нижче направо - на сідло між вершинами Пожижевської і Брескула. Далі йдемо лінією головного хребта Чорногори, через Брескул (не траверзувати його!) в сідло під Говерлою і нарешті на саму Говерлу. Описана траса виходу на Говерлу, хоча і довша, проте може бути зручніша, так як значно легша від траси через Заросляк. Крім цього, вона дає можливість підчас походу спостерігати широкі краєвиди Чорногори, чого немає в першому випадку.

Маршрут на гору Говерлу в Завоєлі

Вихід через полонину Заросляк. Карта маршруту.

Довжина траси становить 10,5 км, вертикальний підйом - 1150 м (від бази "Заросляк", відповідно - 3,5 км і 800 м). Від лісництва в Завоєлі йдемо дорогою вздовж ріки Прут в південно-західному напрямку. Після 1 км зліва побачимо устя Озірного (вихід на Костричу), ще 2 км далі справа - устя Форещенки (вихід на Кукул). Дорога тимчасово змінює напрямок на південний і навіть південно-східний, після 1 км знову повертає до попереднього. Пройшовши ще 1 км, бачимо, що зліва впадає до Пруту один з джерельних його потоків - Данцишик, який збирає води зі схилів Данциша, Туркула і Шпиць. Дорога тепер веде на захід і після наступних 2 км приводить під будинок спортивно-туристичної бази "Заросляк".
Поступово дорога стає стежкою, яка веде в ліс, переходить на другий (правий) бік невеличкого потічка і досить стрімко піднімається лісом, тепер вже в південно-західному напрямі. Пройшовши верхню межу лісу, виходимо на полонину Заросляк, перед нами Говерла. Ще понад 2 км нелегкого підйому, і нарешті стаємо на найвищій горі не тільки Українських Карпат, а і всієї України.

Якщо передбачається спуск з Говерли іншою трасою, то рекомендуємо дещо змінити трасу виходу, щоб побачити гідний уваги водоспад Пруту під Говерлою. Для цього, вийшовши з лісу на полонину Заросляк, треба повернути вліво і зійти на дно другого (нижнього) котла між Говерлою і Брескулом. Йдемо низом в напрямку до верхнього котла, де спостерігаємо на стрімкій стіні, що з'єднує два котли, стрічку води маленького тут Прута, який стікає з висоти дна верхнього котла в нижній, утворюючи при цьому ряд каскадів загальною довжиною до 80 м. Виходити із котла на стежку виходу на Говерлу приходиться, долаючи, по можливості, закосами стрімку стіну східного "плеча" Говерли. Якщо ж будемо повертатися з Говерли трасою виходу, очевидно, відвідаємо водоспад Прута не підчас підйому, а при спуску.

Чорногора

Чорногора — це двадцятикілометровий хребет, який знаходиться в Івано-Франківській області. Хребет має висоту біля 2000м (5 вершин), що займає панівне становище на величезному просторі Українських Карпат.



Чорногора представляє значний інтерес як об'єкт туризму. Чорногора бере свій початок над селищем Ясіня на Закарпатті вершиною Петрос (2020,2м), на 6 км віддаленою від першої і найвищої вершини головного хребта Чорногори — Говерли (2060,8м). Між цими вершинами є зниження (до 1550м). через це Петрос здається навіть вищим від Говерли.

Головний хребет тягнеться з північного заходу на південний схід і характеризується хвилястою лінією вершин, розділених між собою неглибокими сідлами, що ніде не сходять нижче 1750м. Цими вершинами є Говерла (2060,8м), Брескул (1911,5м), Пожижевська (1822,2м) Данціж (1848,5м), Туркул (1933,2м), Ребра (2001,1м), Гутин-Томнатик (2016,4м ), Бребенескул (2035,8м ), Менчул (1998,4м), Смотрич (1894,0м) і Чорна Гора [Піп Іван] (2028,5м).

Характерною особливістю хребта є неоднаковість його південних і північних схилів. Коли південні схили швидко сходять вниз у глибокі долини, то на північному боці майже від кожної вершини відходять поперечні бокові хребти з лагідним схилом і стрімкими боковими стінами. Внаслідок цього під окремими вершинами на її північному боці утворилися так звані "котли" — ступінчасті долини з горизонтальним дном, обмежені з трьох боків стрімкими схилами ("плечі") і відкриті з четвертого, де нерідко появляються другі, нижчого ступеня "котли".

Туристичний сезон для Чорногори, з уваги на особливості високогір'я, триває, звичайно, від половини травня до половини жовтня. Хоча вічного, снігу на, Чорногорі немає, проте нерідко в деякі роки бувало, що сніг в окремих місцях і літом не зникав. Але мандрування по Чорногорі навіть в гарну погоду вимагає доброї фізичної підготовки, наявності відповідного спорядження і, обов'язково, палатки і примуса. Схили вершин на головному хребті покриті, здебільшого, травою, кам'яних розсипів мало, верхня межа лісу знаходиться досить низько (біля 1400м).

Хребет Свидовець

Хребет Свидовець в Україні вважають центром Європи. Цей хребет розташований на південно-сході високогірної частини Українських Карпат і оточує з західної сторони місце, де знаходиться географічний центр Європи. Він позначений установленими на правом березі ріки Тиса стелою і геодезичним знаком з написом по латинські: "Постійне, точне, вічне місце".

Гірський масив Свидовець лежить на північному сході Закарпатської області в міжріччя Тересви і Чорної Тиси. Північні схили хребта є круті з ознаками альпійського рельєфу (масивні брили донної морени, скелясті стінки і гребені). Верхня частина хребта є відкритою і вкрита субальпійською і частково альпійською рослинністю та полонинами. Межа лісу досить низька, північні схили покриті ялиновими лісами, а південні - ялиново-буковими і буковими. На Свидовці бере початок річка Чорна Тиса - джерело Тиси, однієї із самих повноводних рік регіону. Найвища вершина хребта - гора Близниця (1883 м). Природа в центрі Європи багата і різноманітна. Тут зустрічається більш 50% флори і фауни України.

Міжгір'я

Міжгір'я - село у Закарпатській області, яке є частиною Карпатського хребта і розмішене в мальовничій долині річки Ріка. Сама річка Ріка поперечною долиною розділяє гори на великі гірські групи і масиви. Саме село розміщене на висоті 450 метрів над рівнем моря. Гори навколо села мають широкі плоскі вершини, пологі схили, відносно невелике розчленування і належать до типу середніх. Селище Міжгір’я розташоване між полонинами Боржава, Красна і на Південному-Заході г.Кук.

Міжгірський район був створений 22 січня 1946р. і межує з Львівською областю (Сколівський район), Івано-Франківською областю (Долинський район) та з п’ятьма районами своєї, Закарпатської області (Воловецький, Свалявський, Іршавський, Хустський та Тячівський райони).

Черемош

Черемош— карпатська, річка, яка є однією з найбільших приток Пруту в межах України. Утворюється злиттям Білого і Чорного Черемошів, що беруть початок на північних схилах Чивчинських гір. Витік Білого Черемошу знаходиться на висоті понад 1000 м над рівнем моря. Довжина його — 80 км, площа водозбірного басейну — 2565 км2. Витоки — Білий і Чорний Черемоші — є гірськими річками. Черемош до виходу на Передкарпаття теж має гірський характер. Далі приймає понад 20 дрібних річок, найбільші з яких Шепот і Путила.

Прут

Прут - карпатська річка, яка бере свій початок на північно-східних схилах Чортиогори на висоті 1800 метрів над рівнем моря. Глибокою долиною із скелястими урвищами і підмитими берегами ріка тече на північ майже до м. Яремчі. На своєму шляху Прут приймає багато приток, найбільші з яких Лужка, Пістинка, Рибниця, Черемош. У Передкарпатті р. Прут майже не відходить від передгір'їв, відмежовуючи їх від Дністровського вододілу аж до міста Новоселиці. Тут ріка має швидку течію, кам'янисте і галечне дно.

Яремче

Яремче - курортне місто, яке розташоване в Карпатських горах Івано-Франківській області. В місті протікає ріка Прут та є автошлях Івано-Франківськ-Рахів-Ужгород. Залізниця з'єднює Яремче з обласним центром та м. Львовом.

Яремче є низькогірним кліматичнии курортом, оточеним горами, які на півночі і півдні переходять у мальовничі пагорби, що вкриті густим хвойним і листяним лісом. Саме тут розташовані санаторії для хворих на туберкульоз легенів, будинки відпочинку.

Першою історичною згадкою про Яремче є 1787 рік. За легендою назва міста походить від імені гуцули Яреми Годованця, який першим оселився на території цього міста. Відразу після будівництва залізниці Станіслав (тепер Івано-Франківськ) - Яремче - Ворохта - Рахів в 1894р. Місто почало активно розвиватися. Ця залізниця раніше призначалася для вивезення лісу у промислові райони Австро-Угорщини. Також раніше місто розвивалось як дачне містечко, де відпочивали жителі Львова, Кракова, Варшави.



Сьогодні Яремче — є дуже відомим туристичним центром Прикарпаття, який має понад 50 туристсько-рекреаційних закладів і санаторіїв та більше 70 об'єктів зеленого туризму. Для терапевтичного лікування використовуються кліматичне лікування, мінеральні ванни тощо. На половині території Яремчанської міськради розташований перший в Україні Карпатський Національний природний парк, який заснований у 1980 році.

Гора Ключ

Гора Ключ — найвища вершина хребта в Сколівських бескидах, який замикає долину річки Кам'янки від півночі. Гора має висоту 927 метрів над рівнем моря. Вершина гори є залісена і тому не дозволяє бачити навколишній краєвид. Гора відома як могила Українських січових стрільців, які загинули тут у боях першої світової війни в 1915 р. Могила знаходиться на хребті безпосередньо під вершиною. Гора Ключ у жовтні 1914 року стала ареною кривавих боїв між відділами Українського Січового Стрілецтва (у складі австро-угорської дивізії) та московським військом, в якому стрілецьке військо здобуло перемогу.

Про ті трагічні події свідчить меморіальне поховання і хрест, розташовані на самій верхівці гори. Однак не так багато відомо про три групи скель, каньйон та десятки вертикальних печер, що заховані посеред вкритих смерековими лісами схилів відносно низького, пологого та короткого хребта з найвищою горою Ключ (927 метрів). Його довжина — всього 10 кілометрів. З усіх місцевостей Сколівських Бескидів ця приховує чи не найбільшу кількість геоморфологічних таємниць.

З гори Ключ відкривається чудова панорама на Бескиди.
Добирання: 10 км від Фестивальної галявини, 8-ми годинна пішохідна екскурсія в обидві сторони.

Водоспад Шипіт

Шипіт – водоспад (водограй) у селі Подобовці Воловецького району Закарпатської області. Водоспад знаходиться на висоті 744 м над рівнем моря приблизно в 10 км. від залізної дороги станції Воловець.

Потік, на якому знаходиться водоспад, бере свій початко з великого підземного джерела, що б'є ключем (в народі кличуть його "Морським оком").

Добратись можна зі Львову можна електричками - до Стрия, потім в Подобовець чи Воловець, а звідти, або пройтись трошки селом та піднятись горами, або маршруткою під'їхати до гірської тропи.
Часто біля водоспаду проводиться фестиваль на Івана Купала.

г. Томнатик

Томнатик - гора Боржавського хребта, що розкинувся в районі Воловця. Також цю гору в народі ще жартівливо називають Цицька, тому що вигляд гори дійсно відповідає назві. Вершина є куполоподібна.

Сама гора розташована на північно-західному відрозі Боржавського масиву у межах Закарпатської області. Схили Томатника є круті (особливо на водозборах правих приток р.Вічі), зарослі буковим лісом. У верхній частині гори схили мають домішки ялиці. На висоті 1200-1250 м і вище у рослинному покриві переважають вторинні луки. Гора є об'єктом туризму.

г. Чивчин

Чивчин - одна із найвищих вершин Мармароських гір, яка своєю розложистістю, масивністю і домінуючим положенням над навколишніми верхами і долинами чимось нагадує Петрос. Скал очікували більше, скали переважно - окремі останці, є дуууже масивні блоки сірокоричневого кольору, вивітрені. На вершині - металевий тріанг і кам'яний тур. Види на всі боки - просто грандіозні: всі Гриняви, Чивчини - на українській стороні (Чорногора була в димці), масиви Торояги-Цигана, Будичевського Петроса, Бейци - на румунському. Навколо Чивчина - траверсна дорога.

Чивчин має висоту 1769 м і складається з кристалічних сланців, гнейсу, мармуру тощо. Переважають скелясті, трапляються льодовикові форми рельєфу. Північні схили гори розчленовані долинами приток Білого Черемошу і Чорного Черемошу. Тут є майже незаймані ліси (до 1300 м - букові, до 1500 м - ялинові), добре зберігся пояс чагарникового криволісся, менше виражені субальпійські луки.

Поблизу мало сіл і мала заселеність.
Гора Чивчин є частиною Мармароського масиву. Рельєф Чивчин - показово полонинський.
На горі є виходи порфіритів - найдавніших порід вулканічного походження.

Поблизу гори Чивчин є курорт Буркут - найдавніша польська бальнеологічна здравниця. Найкращі свої часи Буркут-курорт пережив у 20-х роках ХІХ ст. В ті часи там було збудовано більше 15 вілл. Курорт був зруйнований австрійським військом у 1848 році під час придушення революційних заворушень. У 80-х ХІХ ст. роках курорт ожив, але подальший його розвиток було перервано Першою світовою війною. Планувалось прокладання дороги Гринява - Копілаш, але ці плани лишились проектами. Основний потік відпочиваючих добирався до Буркуту традиційним плаєм з с.Гриняви через перевал Ватонарку і полонину Лукавицю.

г. Хом’як

Хом'як - гора у пд.-сх. частині Скибових Ґорґан Івано-Франківської області (1542 м), яка за своєю формою нагадує Піраміду Хеопса. Гора складається з пісковиків. Схили мають притоки річок басейну Пруту. У привершинній частині гори є кам'яні розсипи та осипища.

Хом'як є кам’яною горою із крутими схилами, яка навалена із шматків каменю різних калібрів.

Озеро Синевир

Синевир — найбільше озеро Українських Карпат, яке має площу 0,7 Га та розташоване на висоті 989 метрів над рівнем моря. Озеро входить у склад національного природного парку «Синевир». Розміщене у Міжгірському районі Закарпатської області України.

Озеро дійсно неймовірно чудове і чисте. На дні видно як раки повзають, можна побачити форель, яка підходить до містка харчуватися кинутими харчами.

Найбільше озеро Закарпаття — Синевир, яке утворилося 10 тисяч років тому на висоті 989 метрів над рівнем моря.

Середня глибина озера становить 8-10 м, максимальна — 22 м. Вода в озері є холодна, тому що через висоту над рівнем моря і порівняну глибоководність, навіть у найтепліші дні прогріваються лише верхні 1-2 метри озера.

за легендою озеро Синевир утворилося від потоку сліз графської доньки Синь, на місці, де її коханого, простого верховинського пастуха Вира, було вбито за його простацьке походження камінною брилою за наказом графа.

Насправді ж озеро утворилося в результаті великого зсуву, який був викликаний землетрусом близько 10 тисяч років тому. Гірські кам’янисті породи появились на шляху швидкого струмка, утворивши греблю і повністю перегородивши вузьку долину. Улоговина, що при цьому виникла, заповнилася водою трьох гірських струмків. У прозорій воді озера добре почуваються форель озерна, райдужна та струмкова.

Краєвиди є надзвичайно мальовничі й величні. Стрімкі схили, вкриті ялинами, спадають прямо до водної поверхні. Посередині ж озера розмістився, немов зіниця ока, невеликий острівець площею всього кілька метрів. Звідси і народна назва — Морське око.

Гора Петрос

Петрос - одна з найвищих вершин хребту Чорногора, яка знаходиться на північно-західному кінці хребта між горами Шешул і Говерла у Закарпатській області. Західні і південно-західні її схили є досить крутими з численними кам'яними грилами. Північні та північно-східні - урвисті і мають скельні виступи. На горі є давньольодовикові форми рельєфу. Містить пісковики. Покрив - переважно субальпійська рослинність. Поширеними є чагарники (яловець сибірський, рододендрон) і ялинові ліси (до висоти 1530-1600 м).

В кінці зими досить часто бувать снігові лавини.
На відео-ролику нижче показана лавина на Петросі:

Парашка

Парашка — найвища найвища гора Сколівських Бескидів в Українських Карпатах. Її висота - 1268,5 метрів над рівнем моря. Схили гори вкриті хвойно-буковими лісами. Вершина гори - легкодоступна, тому її можна подолати її, не маючи попереднього досвіду. Гора знаходиться на відстані 8 км на північний захід від м.Сколе, Львівської області. На схилі гори є пам'ятний камінь.

Яблуниця

Яблуниця - карпатське селище в Івано-Франківській області. Розташоване село на висоті 960 м над рівнем моря під Яблунецьким перевалом, де проходить автотраса Р-03 (Львів — Івано-Франківськ — Мукачево). Село знаходиться серед Чорногірського хребта ( Говерла (2061 м), Петрос (2020 м)), Горган ( Синяк, Хом'як, Довбушанка (1754 м) і Свидовецького хребта: (Стіг (1703 м), Близниці (1883 м)).



Назва села Яблуниця походить від назви річки, на що вказує суфікс "-иця". Походить ця назва від тотему дерева яблуні, який є досить поширеного серед високогірних сіл, що означає достаток, врожай.

В архівах село згадується після 1700 року, яке за своїми розмірами перевищує навіть площу обласного центру.


Яблуниця здобуло собі популярність серед прихильників зимового туризму багатьма придатними для катання схилами.
У Яблуниці знаходяться 10 бугельних підйомників завдовжки від 100 до 1000 м з трасами різного рівня складності. Багато з них знаходяться в самому селі і два - на Яблунецькому перевалі, біля ресторану "Беркут".



Біля підйомників є місця, де можна поїсти, пункти прокату спорядження. Також тут легко можна знайти досвідчених інструкторів.

Зима в Яблуниці помірно холодна, з морозами до -15С. Сніг можна побачити протягом усієї зими, а в улоговинах і затінених місцинах аж до травня. Літо тут тепле, переважає ясна погода. Середня температура повітря вдень — 20..23ºС, ночі прохолодні. В краю підвищена іонізація повітря, що сприяє зміцненню організму.

Ця місцевість славиться своїми найкращими в Карпатах грибними місцями та різноманітними лісовими плодами та ягодами. Також є відома мінеральна вода (у тому числі й “Поляна квасова”).

Тухля

Тухля — карпатське село в Сколівському районі Львівської області. Населення села становить 2826 осіб. Село належить до Тухлянської сільської ради.

Тухля відома криницею Івана Франка, пам’ятником письменнику і церквою, розписану Корнилом Устияновичем. Гірська місцевість навколо села є місцем історичних подій, які описані у творі Івана Франка „Захар Беркут”. Дерев’яний пам’ятник головному героєві твору можна побачити на горі Либохор справа. Село тісно пов`язане із життям та творчістю І. Франка. Варто відвідати ущелину, про яку писав Франко - "місце було надзвичайне, дике", а потім підійти до пам`ятника І. Франка.




Літом в Тухлі можна поживитись чоницями, якими вкрита гора Кіндрата (1156 м).
Сама вершина заліснена (на ній – невідома могила), проте з галявин гори можна побачити села Гребенів, Коростів, Славське, Тухлю, і хребти Бескидів – Магуру, Татарівку, Парашку, Зелем’янку, Тростян, Високий Верх, Пікуй і Боржаву.

Для більш фізично підготовлених туристів можна порадити такий маршрут: від церкви в Либохорі до кінця села, звідки - на полонину Буковинки і г.Матагів (1217 м). Від Матагова хребтом через мальовничі галявини - до Кіндрата. У такому варіанті маршрут складає 18,8 км і триватиме на дві години довше ніж звичайні маршрути.

Сможе

Сможе — карпатське село Сколівського району Львівської області. Населення села становить 655 осіб. Село існувало з 1553 року. Орган місцевого самоврядування - Сможенська сільська рада.

Особливість села Сможе є церква Святого Михаїла (1874 рік).


Район села придатний як для літнього, так і для зимового відпочинку. Для літнього відпочинку прокладено багато пішохідних туристичних маршрутів в цьому районі.


Історія села Сможе

24 жовтня 1760 року король Август ІІІ зробив це село містечком і надав йому маґдебурзьке право та герб. Від цього час аж до 1939 року існувало Сможе Містечко та село Нижнє Сможе.

Сможе було міні-містечко з населенням двісті мешканців, яке мало ратушу, кілька крамниць та ремісничі майстерняі. Двічі на рік в селі проводились триденні ярмарки. За австрійських часів неподалік існувало три німецькі колонії - Аннаберґ, Карльсдорф та Феліцієнталь.

Згідно з місцевою легендою назва Сможе (Сморже) походить від грибів: "Кілько ту сморжів родится в лісах? Міхами носят. А давно тих лісів було щи ни тілько і всягди повно сморжів. Єдна людина могла за пару годин набрати їх тілько, що треба було фіров везти. Вся ота місцевість називалася Сморже. За тоти гриби, певно, знало не менче людий по світу, як про ярмарки на волів, що ту були, коли наше село містом величали. То дуже файно Франко описав... Письменник любив і за грибами походити, і пстругів наїмати в Стрию. Як бувало набере грибів, то каже, що дуже справедливо назвали наше містечко Сморжев".

За с. Сможем вже недалеко до Закарпатської області. Автомобільна дорога раніше проходила через крутий Середній Верецький перевал. Сьогодні машини їздять трохи довшою, але менш стрімкою дорогою зі згладженими підйомами через Сможе та Тишів.

Тустань

Тустань — наскельна фортеця, яка є значною пам’яткою історії, археології, архітектури та природи, яка не має аналогів у Європі.
Ця фортеця знаходиться на північ від ріки Стрий у селі Урич Сколiвського району і представляє собою Державний iсторико-культурний заповiдник.

Унікальність фортеці Тустані полягає у можливості точного відтворення дерев’яної фортифікації, що існувала на скелях у IX–XIII ст. При тому можна відтворити не лише планувальну структуру, а й вертикальну організацію будівлі. Це пов'язано з тим, що будівельники, які споруджувал неприступну дерев’яну фортецю на скелях, видовбували в камені пази для закріплення дерев’яних конструкцій. Дерев'яних елементів будівлі вже давно немає, а сліди в камені збереглися.



Центральна частина фортеці мала площу 3 гектари і була розташована на скельній групі Камінь. Тільки в цьому місці збереглися 4000 пазів і врубів, висічених у скелях. Михайло Рожко вважав, що дерев`яна забудова Тустані, вмонтована у природні скелі, існувала з другої половини IX до середини XIII століття. Фортеця Тустань була важливим стратегічним пунктом і входила в єдину систему карпатської лінії оборони південно-західних рубежів Київської Русі. Висотна структура наскельної забудови, наземні оборонні стіни висотою 15 метрів, п`ятиповерховий житловий комплекс XIII століття з висотою поверхів 3,5-4 метри, складна система водозабезпечення (криниця, видовбана в скелі, та дві цистерни) свідчать про високий рівень тодішньої будівельної техніки.

За легендою, Тустань називається тому, що як до руських князів приїжджєли купці, так була варта і казала їм: "Ту стань", тож останні мусіли платити цло і брати пашпорти.

Про селище Урич пишуть: "Колись давно на місці нинішніх скал один князь побудував собі замок, в якому він мав мешкати. Але якось одного разу він поїхав у похід. Коли він ся вернув, то побачив, що його замок горить, чи татари напали, чи хтось запалив. І тоді він закричав: "Горіш, горіш!" Від того потім і назвали село Оріч, а потім Урич. Той князь мав і доньку Параску, яка скоро вмерла. Він свою дочку поховав на горі, яку потім почали називати Парашка."

Урич

Урич – село в Карпатах, яке належить до Сколівського району Львівської області. Це село знаходиться ближче до міста Дрогобича. Тому добиратись до Урича також краще з м. Дрогобича. З цього міста кілометрів 12-15 потрібно їхати до Східниці, а потім повернути вліво за вказівником.

В селі протікає невелика річка Уричанка. Село Урич знаходиться в котловині. З північного заходу на південний схід через центральний долинний простір котловини пролягає пасмо скельних груп ямненського пісковика. Ці скелі є природними домінантами, але з них лише Камінь вільно проглядається з території села. Три інших скельних групи відгорожені двома хребтами, які формують ще одну, значно меншу котловину.

За археологічними даними більш 200 млн. років тому на території сучасних Карпат був древній океан Тесіс. Згодом зі зсувом материкових плит сформувались гірські масиви. А на місці скупчення осадкових порід океану утворились камні-пісковики, що згодом вийшли на поверхню Землі. Десь 25-20 млн. років назад були утворились піскові Уричські скелі, які здіймаються зараз на 75-метрову висоту над долиною під хребтом Вороновим.

Урицькі скелі є не тільки визначною природною, але й археологічною пам’яткою. Тут знайдені рештки стін та будівельних конструкцій, які є залишками давньоруської фортеці Тустань (ХІ – ХІІІ ст). Захисники цієї фортеці на протязі довгого часу чинили опір татаро-монгольським завойовникам. У скелях вирубані гроти, підземні ходи, колодязі. Це є давньоруський скельний оборонний комплекс Тустань. Цей комплекс став основою для створення Державного історико-культурного заповідника «Тустань».



З геоструктурного погляду Урицькі скелі належать до меж Скибових Карпат. Це ерозійні останці відкладів ямненської світи верхнього палеоцену з орієнтовним віком понад 55 млн. років. Скелі містять переважно сірі, масивніта грубошаруваті кварцові пісковики, шари яких під впливом тектонічних рухів були поставлені майже вертикально.

У 1970 р. мешканці села Урич брали участь у зйомках художнього кінофільму «Захар Беркут».

У селищі Урич є музей історії міста-фортеці Тустані та місцева церква — пам'ятка архітектури XIX ст.

Верхнє Синьовидне

Верхнє Синьовидне — село в Карпатах, яке належить до Сколівського району. У Верхньому Синьовидному протікає одночасно річка Опір та річка Стрий, які рядом сполучаються. До 1946 р. село мало назву Синєвидсько Вижнє.




В історичних архівах вперше Верхнє Синьовидне згадується в 1240 р. В цей час колись було городище та старий монастир, сліди якого ще збереглись сьогодні. В цьому монастирі у 1240 р. зупинявся князь Данило Галицький. Раніше часто тут бували Шашкевич, Головацький, Заревич, Франко.

У Верхньому Синьовидному народився найвідоміший український меценат Петро Яцик. Досягнувши у Канаді в будівельному бізнесі значних статків, він став найвідомішим українським меценатом. Петро Яцик заснував Міжнародний благодійний фонд "Ліга українських меценатів", і став одним із фундаторів Інституту українських студій Гарвардського університету (США), Енциклопедії українознавства, засновником Центру досліджень історії України ім. Яцика при Альбертському університеті (Канада).

За селом видно крутий берег ріки Опір із скелями червоного кольору. Стародавня легенда розповідає, що на цьому місці під час бою із поляками було поранено Олекса Довбуша і його кров залила берег.

Над долиною ріки Стрий видно гору Парашку — найвищу гору у Львівській області.


Місцевих бойків вважали дуже здібними до торгівлі та підприємництва. На торговицях майже всіх галицьких міст, навіть у Кракові та Закопаному, можна було бачити бойків-крамарів із Синьовидного, що торгували сушеними овочами, грибами та виробами з дерева.

Сколе

Сколе - містечко в Карпатах Львівської області, яке розміщене в долині річки Опір в Сколівських бескидах 440-446 м над рівнем моря. Досить улюблене місце львівських відпочиваючих. Навколо містечка розміщені різні гори: із заходу — г.Корчанка (1180м), зі сходу — Чудилова (670м), гора Зелемін (1177м), з півдня - хребет Київця (1064м) і гора Крем'яна (1137м). Ці гори належить до Національного парку "Сколівські Бескиди".



Історія міста Сколе

Вперше письмова згадка про Сколе була зроблена 5 березня 1397 року. Саме тоді польський король Ягайло дозволив населенню заселяти землі в гірських пустках. Вперше місто Сколе згадується в історичних архівах з 1397 р. Перші поселення людей жили тут набагато раніше. Про ці поселення свідчать археологічні дослідження. Поселення на місці м.Сколе виникло набагато раніше - приблизно на початку ХІ ст., про що свідчить легенда про князя Святослава та результати археологічних досліджень. Сколе здавна славилось тим, що через це місто проходив торгівельний шлях на Закарпаття. Це так званий торговельний шлях "на угри" - з Волині і Галичини на Закарпаття.



На території міста археологами знайдені кераміка, кістяні вироби, кам’яні сокири та інші артефакти, які належать до часів Київської Русі.

При в'їзді до міста з півночі на горах стояли дві вартові вежі Башта і Забашта. Ці вежі були призначені для для оборони від ворогів. Колись на тому місці було поселення, біля річки був і цвинтар. Із тих часів гору, на якій стояла перша вежа, називають Баштою, а іншу гору, що за нею - Забаштою.

У 1397 році місто отримало Магдебурзьке право.

Територія Сколівщини знаходилась у складі Речі Посполитої з другої половини XIV cт. до 1772 року.

Неодноразово населення Сколе і всієї Тухольщини зазнавало нападів татар і мадярів (1568, 1594, 1610 рр.). Особливо ці події описує український письменник Іван Франко.

У 1660 році поруч із поселенням виникло інше містечко, яке назване іменем власника - польського шляхтича графа Олександра Януша Заславського - "Олександрією". Але назва не прижилася, і місцеві жителі почали називати місто, як і село, - Сколе. В центрі містечка знаходився дерев'яний замок, а посеред торгової площі збудовано ратушу, яка використовувалась під торгівельний центр і склади. Ратуша сильно була пошкоджена в часи Другої світової війни і була розібрана на початку 50-х років XX ст.

У XVIII ст., за Австро-Угорської імперії, Бойківщину почали колонізувати німецькі ремісники. Це сприяло розвитку промисловості Сколівщини. Ці ремісники утворили кілька колоній, де компактно оселилися: Аннаберг, Карлсдорф та Феліценталь. Німецький вплив і досі помітний у забудівлях, побуті, веденні господарства.

У XVIII ст. на присілку Демні граф Євген Кінський заклав доменну піч ("Домну" - звідки і отримав назву присілок). Із заліза цієї печі місцеві майстри виготовляли сільськогосподарське знаряддя; та скляну гуту, де виробляли зелене і прозоре скло. В ХІХ ст. граф збудував тут перший паровий тартак, а в 1864 р. засновує найбільшу в Галичині сірникову фабрику.

В місті збереглися дерев`яні церкви Св. Пантелеймона (XVIII ст.) та Св. Параскеви (XVII ст.).

У 1885 році побудовано залізницю "Стрий-Сколе", що була продовжена у 1887 році до Мукачева. Після прокладання через Сколе залізниці, в місті та околицях інтенсивно розвивається рекреаційне господарство.

1886 року австрійський барон Альберт Грьодль разом з братом заснував у Сколе фірму "Брати Барони Грьодлі". У тому ж році він разом з підприємцем Шмідтом купив у сколівського дідича графа Еугеніуша Кінського багаті місцеві ліси. Будівництво залізниці стимулювало промисловий розвиток міста, і невдовзі фірма Грьодлів розвинулась у різногалузевий промисловий комплекс, до якого належали лісозаготівельні промисли, каменярня (тартак), ремонтно-механічні майстерні і навіть невелика гідроелектростанція.

При виробництві паралельно розбудовувалась і комунально-соціальна сфера. Відпрацьована пара йшла на опалення службових приміщень. Був побудований водогін з керамічних труб, який обслуговувався лише однією людиною. Цей водогін справно працює і досі.

Брати Грьодлі побудували у Сколівських Бескидах кілька вузькоколійок. Найбільший ухил мала ділянка від Демні через Свидник до Тисовця (18,7 км), на Козьову і на гору Парашку – найвищу вершину Сколівщини. Ширина колії від 620 до 1050 мм, ухил траси – до 25%. У період між двома світовими війнами фірма "Брати Барони Грьодлі" давала дуже добрий дохід, який подвоювався щорічно. Розвивали вони і туристичний бізнес.

30 березня 1888 року велика пожежа знищила майже третину міста (близько 100 будинків).

У 1900 році з’явилися на Сколівщині перші охоронні лісові округи (69 га).

1912 року Сколівщина була виділена зі Стрийського повіту, і місто Сколе стало повітовим центром.

З 1928 до 1935 року видавалася газета "Відомості Демнянські", в якій висвітлювалися питання економіки, історії, географії та побуту краю. У 30-х роках XX століття на Сколівщині інтенсивно розвивається туризм. В цей період було відкрито пансіонати, відпочинкові вілли, туристичне інформбюро, кінотеатр, пляжі над річкою Опір, гірськолижний трамплін, хокейне поле, ковзанку і першу в Карпатах санну трасу.

У міжвоєнний час місто було центром Сколівського повіту (пізніше приєднаного до стрийського повіту Станіславського воєводства).

1937 року Сколе було включено до переліку гірських поселень, що заслуговують охорони як рекреаційна місцевість.

До 17 вересня 1939 року в місті розташовувався базовий гарнізон першого батальйону Корпусу Прикордонної Оборони "Skole" (командир - майор Єжи Дембровскі).

З 19 вересня 1939 по 26 червня 1941 року Сколе перебувало під окупацією військ червоної армії. З відступом радянських військ на початку Радянсько-Німецької війни, місто було заняте німецькими військами. В цей час підрозділами СС та жандармерії було розстріляно тут понад три тисячі людей (переважно євреїв), зруйнувано промислові підприємства, чимало житлових будинків. 9 серпня 1944 року наступаючі на захід радянські війська зайняли Сколе.

Станом на 1975 рік в м. Сколе функціонували лісокомбінат, лісгоспзаг, кар’єроуправління, промкомбінат, масло- та хлібзаводи, комбінат побутового обслуговування об’єднання "Сільгосптехніка", електростанція, 26 магазинів, 10 підприємств громадського харчування, чотири загальноосвітні школи, музична школа, два дитячих комбінати, Будинок культури, дві бібліотеки, широкоекранний кінотеатр, єдиний в місті готель, поліклініка, районна лікарня, тубсанаторій.