Сколе

Сколе - містечко в Карпатах Львівської області, яке розміщене в долині річки Опір в Сколівських бескидах 440-446 м над рівнем моря. Досить улюблене місце львівських відпочиваючих. Навколо містечка розміщені різні гори: із заходу — г.Корчанка (1180м), зі сходу — Чудилова (670м), гора Зелемін (1177м), з півдня - хребет Київця (1064м) і гора Крем'яна (1137м). Ці гори належить до Національного парку "Сколівські Бескиди".



Історія міста Сколе

Вперше письмова згадка про Сколе була зроблена 5 березня 1397 року. Саме тоді польський король Ягайло дозволив населенню заселяти землі в гірських пустках. Вперше місто Сколе згадується в історичних архівах з 1397 р. Перші поселення людей жили тут набагато раніше. Про ці поселення свідчать археологічні дослідження. Поселення на місці м.Сколе виникло набагато раніше - приблизно на початку ХІ ст., про що свідчить легенда про князя Святослава та результати археологічних досліджень. Сколе здавна славилось тим, що через це місто проходив торгівельний шлях на Закарпаття. Це так званий торговельний шлях "на угри" - з Волині і Галичини на Закарпаття.



На території міста археологами знайдені кераміка, кістяні вироби, кам’яні сокири та інші артефакти, які належать до часів Київської Русі.

При в'їзді до міста з півночі на горах стояли дві вартові вежі Башта і Забашта. Ці вежі були призначені для для оборони від ворогів. Колись на тому місці було поселення, біля річки був і цвинтар. Із тих часів гору, на якій стояла перша вежа, називають Баштою, а іншу гору, що за нею - Забаштою.

У 1397 році місто отримало Магдебурзьке право.

Територія Сколівщини знаходилась у складі Речі Посполитої з другої половини XIV cт. до 1772 року.

Неодноразово населення Сколе і всієї Тухольщини зазнавало нападів татар і мадярів (1568, 1594, 1610 рр.). Особливо ці події описує український письменник Іван Франко.

У 1660 році поруч із поселенням виникло інше містечко, яке назване іменем власника - польського шляхтича графа Олександра Януша Заславського - "Олександрією". Але назва не прижилася, і місцеві жителі почали називати місто, як і село, - Сколе. В центрі містечка знаходився дерев'яний замок, а посеред торгової площі збудовано ратушу, яка використовувалась під торгівельний центр і склади. Ратуша сильно була пошкоджена в часи Другої світової війни і була розібрана на початку 50-х років XX ст.

У XVIII ст., за Австро-Угорської імперії, Бойківщину почали колонізувати німецькі ремісники. Це сприяло розвитку промисловості Сколівщини. Ці ремісники утворили кілька колоній, де компактно оселилися: Аннаберг, Карлсдорф та Феліценталь. Німецький вплив і досі помітний у забудівлях, побуті, веденні господарства.

У XVIII ст. на присілку Демні граф Євген Кінський заклав доменну піч ("Домну" - звідки і отримав назву присілок). Із заліза цієї печі місцеві майстри виготовляли сільськогосподарське знаряддя; та скляну гуту, де виробляли зелене і прозоре скло. В ХІХ ст. граф збудував тут перший паровий тартак, а в 1864 р. засновує найбільшу в Галичині сірникову фабрику.

В місті збереглися дерев`яні церкви Св. Пантелеймона (XVIII ст.) та Св. Параскеви (XVII ст.).

У 1885 році побудовано залізницю "Стрий-Сколе", що була продовжена у 1887 році до Мукачева. Після прокладання через Сколе залізниці, в місті та околицях інтенсивно розвивається рекреаційне господарство.

1886 року австрійський барон Альберт Грьодль разом з братом заснував у Сколе фірму "Брати Барони Грьодлі". У тому ж році він разом з підприємцем Шмідтом купив у сколівського дідича графа Еугеніуша Кінського багаті місцеві ліси. Будівництво залізниці стимулювало промисловий розвиток міста, і невдовзі фірма Грьодлів розвинулась у різногалузевий промисловий комплекс, до якого належали лісозаготівельні промисли, каменярня (тартак), ремонтно-механічні майстерні і навіть невелика гідроелектростанція.

При виробництві паралельно розбудовувалась і комунально-соціальна сфера. Відпрацьована пара йшла на опалення службових приміщень. Був побудований водогін з керамічних труб, який обслуговувався лише однією людиною. Цей водогін справно працює і досі.

Брати Грьодлі побудували у Сколівських Бескидах кілька вузькоколійок. Найбільший ухил мала ділянка від Демні через Свидник до Тисовця (18,7 км), на Козьову і на гору Парашку – найвищу вершину Сколівщини. Ширина колії від 620 до 1050 мм, ухил траси – до 25%. У період між двома світовими війнами фірма "Брати Барони Грьодлі" давала дуже добрий дохід, який подвоювався щорічно. Розвивали вони і туристичний бізнес.

30 березня 1888 року велика пожежа знищила майже третину міста (близько 100 будинків).

У 1900 році з’явилися на Сколівщині перші охоронні лісові округи (69 га).

1912 року Сколівщина була виділена зі Стрийського повіту, і місто Сколе стало повітовим центром.

З 1928 до 1935 року видавалася газета "Відомості Демнянські", в якій висвітлювалися питання економіки, історії, географії та побуту краю. У 30-х роках XX століття на Сколівщині інтенсивно розвивається туризм. В цей період було відкрито пансіонати, відпочинкові вілли, туристичне інформбюро, кінотеатр, пляжі над річкою Опір, гірськолижний трамплін, хокейне поле, ковзанку і першу в Карпатах санну трасу.

У міжвоєнний час місто було центром Сколівського повіту (пізніше приєднаного до стрийського повіту Станіславського воєводства).

1937 року Сколе було включено до переліку гірських поселень, що заслуговують охорони як рекреаційна місцевість.

До 17 вересня 1939 року в місті розташовувався базовий гарнізон першого батальйону Корпусу Прикордонної Оборони "Skole" (командир - майор Єжи Дембровскі).

З 19 вересня 1939 по 26 червня 1941 року Сколе перебувало під окупацією військ червоної армії. З відступом радянських військ на початку Радянсько-Німецької війни, місто було заняте німецькими військами. В цей час підрозділами СС та жандармерії було розстріляно тут понад три тисячі людей (переважно євреїв), зруйнувано промислові підприємства, чимало житлових будинків. 9 серпня 1944 року наступаючі на захід радянські війська зайняли Сколе.

Станом на 1975 рік в м. Сколе функціонували лісокомбінат, лісгоспзаг, кар’єроуправління, промкомбінат, масло- та хлібзаводи, комбінат побутового обслуговування об’єднання "Сільгосптехніка", електростанція, 26 магазинів, 10 підприємств громадського харчування, чотири загальноосвітні школи, музична школа, два дитячих комбінати, Будинок культури, дві бібліотеки, широкоекранний кінотеатр, єдиний в місті готель, поліклініка, районна лікарня, тубсанаторій.

Гора Параска

Гора Параска є найвищою точкою Сколівських бескидів. Висота гори 1268 метрів над рівнем моря. Це одне із найбільш красивих місцевостей Карпат у Львівській області.

На схилах гори Параска беруть початок витоки річок Опір та Стрий. Також на горі красується водоспад Гуркало. За назвою гори називається і хребет, схили якого вкриті хвойними лісами з сумішшю буку та берези. Є велика різноманітність квітів і трав. Особливо багато лікувальних трав можна знайти на горі Параска.

Свою назву гора Параска отримала, як оповідає легенда, в пам’ять доньки Святослава Володимировича, сина Володимира Великого, яку було вбили на цій горі вояки Святополка в 1015 році.

Варто відмітити, що прогулянка хребтом Параски не з простих, тому, вирушаючи, запасайтесь силами. Такі подорожі - для фізично підготовлених людей. Також на горі росте багато чорниці в серпні.

Ужоцький перевал

Ужоцький перевал - перевал через вододільний хребет Карпат (883 м) на Високому Бескиді. Розміщений перевал на межі Львіщини і Закарпаття, поблизу кордону з Польщею. Через Ужоцький перевал проходить залізниця, яка сполучає Львів з Ужгородом.

Назва перевал походить від особливості місцевості: З-під землі на волю виривається потічок, який вбирає в себе на бігу води інших струмочків — щоб невдовзі перетворюється в річку Вуж. Його зміїні вихиляси змушені повторювати залізниця та автомобільний шлях: вони прямують за річкою, неодноразово перебігаючи з лівого берега на правий — і знову на лівий.


На межі Галичини і Закарпаття, біля Ужоцького перевалу, на горі Черемха (1130 м) є кам’яна піраміда. Пахощі різнотрав’я з альпійських лук заспокоюють — і здається, немає в світі більш мирного місця. Та напис на піраміді нагадує про воєнні події. Угорською, німецькою та російською мовою написано:

«Воїнам армій Російської та Австро-Угорської імперій, які загинули в боях за Ужоцький перевал в роки Першої світової війни».

Микуличин

Микуличин є найбільшим селом Івано-Франкіської області, яке за своїми розмірами перевищує навіть площу обласного центру. Назва села походить від імені чоловіка Микули.
Микуличин це низькогірне кліматичне курортне селище, розташоване у долині ріки Прут. Це є найдовшим селом в Україні, загальна протяжність якого — 44 км. Село Микуличин знаходиться на території Карпатського Природного Національного Парку на висоті 750 м над рівнем моря.




М’який клімат, карпатські луки, глицеві ліси, річка з тихим затоном (якнайкраще підходящим для купання), гори – все це найбільш підходить не тільки гірськолижникам, а й сімейним туристам та відпочиваючим із захворюваннями легенів. Кришталеве гірське повітря має антибактеріальні властивості й завдяки соснам, що напоюють його своїм терпким ароматом. Для родин розроблено багато піших екскурсій та походів за ягодами та грибами – для будь-якого віку та фізичної підготовки.


Землі села колись належали Галицькому князівству. Князь Данило Галицький ними нагородив князя Микулу. В середині XIII ст. в Карпатах було збудовано декілька сторожових постів, серед них і Микулин пост, який згодом став великим населеним пунктом.

За архівними даними перша писемна згадка про с. Микуличин відноситься до 1412 р.: в судовій справі Березовських, що розглядалася Галицьким гродським судом 1630 р., згаданий привілей короля Владислава, виданий у Львові 1412 р., де вказані границі володінь Березовських, в яких виступає гора Микулинка. В сумарії документів Коронної Метрики 1456-1765 рр. про границі королівських і приватних маєтків на території Галичини, міститься анотація підтвердної грамоти привілею Миколи Турецького 1515 р. на села Коломийського повіту поблизу Прута — Делятин, Ланчин, Саджаву, Турку та ін., серед яких виступає топонім "Микуличине поле"


Інфраструктура Микуличина може забезпечити відпочинок у будь-яку пору року. Відомі гірськолижні центри – Ворохта, Яблучниця, Буковель – знаходяться на відстані близько 17 км від Микуличина. 20 хвилин автобусом (маршрутні автобуси курсують регулярно) – і ви вже в вихорі гірськолижного життя.
У селі є широкий вибір приватних садиб, готелів та пансіонатів з сучасними комфортними умовами проживання та додатковими послугами (сауни, бари та кав’ярні, більярдні та басейни) – Микуличин гарантує чудовий відпочинок на будь-який смак.

Солочин

Курорт Солочин розташований на 7 кілометрів на північ від районного центру смт. Свалява біля траси Чоп-Львів-Київ-Москва.

Знаходиться Солочин на сході між горами Крехая і на заході - г. Тесаник. Висота курорту - близько 340 метрів вище рівня моря.

Сама назва села Солочин походить від слів "Солоч", що означає "сіль" та "солончак" — означає солончаковий грунт, якого багато є на території курорту.

Цей грунт дуже насичений мінеральними водами, яких налічується тут 15 джерел. Більша частина вод знаходиться на початку села. Також у підніжжі гори Тесаник є джерело цілющої сірко-водневої води.

В Біласовиця знаходиться джерело мінеральної води "Вовків квас".
За часів Австро-Угорщини Чехії цією мінеральною водою керував єврей Вовк так в народі і залишилася назва "Вовків квас". Дещо раніше ця вода називалась "Панонія". Колись цю мін. воду там і розливали в пляшки і вивозили в Австрію, Мадярщину.

Початок поселення людей на території Солочин припадає ще до бронзового віку в період І-ІІ століття до нашої ери. З історії відомо, що село Солочин вперше згадане в 1430 році, яке тоді було власністю Другетів-вихідців з Італії. Перепис населення був проведений в Солочині у 1600 р. Цього ж року в Солочині поселився піп і два дяки.

В 1791 р. побудована в селі дерев'яна церква в урочищі Мазанчиному, яка була до 1868 р. Кажуть, що вона згоріла. В 1868 р. збудована нова церква, яка стоїть ще й понині.

Національно-визвольна війна 1703-1711 рр. під проводом трансільванського князя Ференці ІІ Раковці також торкнулася знедоленого села. У загонах повстанців-куруців було чимало Солочинців. Придушення повстання австрійським двором Габсбургів було жорстоким.


В 1772-1774 рр. проведена земельна урбаніальна реформа дала можливість одержати додаткові наділи землі. Граф Шенборн розділяє урочища Біласовиці та Реформ. У 1857 р. в селі при дерев'яній церкві організована церковна школа. В 1905 р. школа стає державною в приватному будинку Бочко, яка потім перейшла до Михайла Туряниці. У 1935 р. побудована нова школа, яка стоїть і зараз. В селі є клуб, 5 магазинів.

Ворохта

Село Ворохта — високогірне курортне містечко, розміщене 850 м над рівнем моря. Курорт лежить у верхів'ї ріки Прут, на території Карпатського природного національного парку.



За легендою назва "Ворохта" походить від прізвища солдата-дезертира, який оселився тут у XVII ст. Знайдені археологами кремінні знаряддя праці свідчать про те, що територію було заселено і раніше.

Ворохта відома як популярний центр зимових видів спорту. В селищі є комплекс чотирьох трамплінів з витягом, які діють цілорічно завдяки штучному покриттю , а є також канатно-крісельна дорога довжиною понад 2 км.
До Ворохти належить спортивна база "Заросляк" (21 км від центру селища), звідки починається сходження на Говерлу.

Ворохта є центром підготовки українських спортсменів по стрибках з трампліну, лижних гонок та біатлону. Також, відпочинок у Ворохті корисний своїм цілющим повітрям, яке дарує людям бадьорість і здоров’я, а також привертає таких простих, але непосидючих людей, як ми з вами.

А вже з кінця ХІХ ст. Ворохта розвивається як спортивно-туристичний центр. У 30-х роках тут будують декілька пансіонатів для багатих туристів, а в 1957 відкривають гірськолижну школу. Сьогодні ж Ворохта є одним з основних центрів туризму івано-франківської області, як влітку, так і взимку.

Відпочинок у Ворохті – це чаруюча уяву краса диких гір, прямовисні річки з гучними водопадами і розкинуті в горах селища. Для любителів лижного спорту тут є декілька підйомників. Біля тур. бази "Авангард" є бугель 300-метровий і крісло 2-кілометровий. На горі Маківка є 250-метровий підйомник бугеля. Під час зимового сезону встановлюють ще два 100-метрові підйомники.

Ворохта знаменита як туристичний центр і як місто в яке взимку з’їжджаються любителі зимових видів спорту, таких як гірські лижі чи сноуборд. Періодично на сторінці Ворохти поповнюватиметься інформація про гірськолижну інфраструктуру, середні ціни, фотографії визначних пам’яток, описи туристичних маршрутів розташованих поблизу Ворохти. Якщо у Вас є цікава інформація про Ворохте присилайте її на info@nezabarom.com.ua і ми з радістю її опублікуємо з вказівкою вашого імені. Створимо разом цікавий сайт про відпочинок і розваги в Україні.



Курорт Ворохта - ще й відомий кліматичний курорт. На курорті є знижений атмосферний тиск, велика інтенсивність сонячної радіації при достатній кількості ультрафіолетових променів, чисте, прозоре повітря, підвищений вміст озону й насиченість фітонцидами, які сприяють лікуванню захворювань органів дихання.

Дешевше в квітні та травні

Щоб поїхати в Карпати для катання на лижах, то краще в квітні-травні.
В цей період ціни нижчі і є ще сніг. Також людей менше. Також погода краща.
Тепліше в цю пору року в Карпатах.



Наприклад в Буковелі ціни в цьому році в 4 рази нижчі:

І дійсно, адже така кількість снігу, яка зараз є на схилах (товщина втрамбованого снігу більше 2м.) дозволяє упевненістю говорити, що травневі свята, це далеко не крайній термін, коли ще можна буде з вітерцем з’їхати по засніженому схилу.

Тому, не зважаючи на попередні дати закриття зимового сезону 2008 – 2009 можна наголосити, що катання та сезон на курорті будуть тривати доти, поки схили, та сніговий покрив будуть дозволяти це робити (будуть знаходитись у доброму стані), не зважаючи на дату в календарі.

Тому запрошуємо в засніжений «Буковель». Сезон катання у розпалі, а ціни в 4 рази нижчі.

Щоденник про подорожі та відпочинок в Карпатах

Сьогодні починаю вести щоденник про подорожі та відпочинок в Карпатах.
Буду описувати поїздки, визначні місця, де можна відпочити в Карпатах.